Глава 18

Прокидаюсь у світло-сірих хмарах. Обертаюсь і бачу сердитого Бойка. Він обперся об стіну, на маленькому столику перед ним — ноутбук та чашка. Я вкрай спантеличена, бо не знаю, чим його розізлила.

— Що? — сідаю, прикриваючись ковдрою.

— Чому ти так довго спиш? Сьома тридцять вже, — протягує чашку.

Там смачна, але холодна кава. Кривлюсь і повертаю йому. Натягую до шиї ковдру, здається, дощові хмари пробираються під шкіру.

— Доведеться прокидатись раніше, щоб пити теплу каву, — він дивиться на мене надто хтиво, ставить столик на підлогу.

Мені ніяково. Спроможна тільки шепотіти:

— Я більше сова, ніж жайворонок... Чому такий злий зранку?! — не втримуюсь.

— Ти змушуєш знову чекати.

— Що чекати?

— Задоволення, — ривком відкидає ковдру і впивається поцілунком. Перекидає на живіт, фіксує мої руки та ноги. Що ж… Дискутувати, коли сонна, на колінах, та ще й абсолютно гола не має сенсу. Я тільки встигаю хапати повітря ротом.

Підставляю обличчя під струмінь гарячої води, руки окреслюють талію, розумію, що тіло вже не болить, я добряче виспалась і взагалі настрій чудовий. І прокидатись спозаранку досить приємно. Правду кажуть, до хорошого швидко звикаєш. На мить страх сковує горло, як тепер одній засинати та прокидатись, тобто як бути з тим, що було звичним до Дмитра.

— Олю, швидше, ми запізнюємось! — лунає, як грім.

Вистрибую з душу, одягаюсь, на ходу намагаюсь сушити волосся і йду на кухню.

— Все. Я готова.

— Снідай, — Дмитро стоїть за барною стільницею, не відводячи погляду від телефону, ставить чашку поряд із тарілкою.

— Вдома поснідаю, ми ж запізнюймось, — не маю гадки куди саме поспішаємо.

Він пронизує скаженим блиском в очах і глибоко вдихає. Здається, зараз лусне.

Йду до стільця, всідаюсь і намагаюсь швиденько щось запхнути до рота. Аж тоді Бойко знову переводить погляд на екран телефону.

Жую і розглядаю його зосереджене обличчя. Навіть робочий день ще не почався, а він вже дихає полум’ям. М-да, від вчорашнього Дмитра й сліду не залишилось.

Допила смачнючу каву з молоком і сповістила, що тепер готова. Йдемо до виходу, коли Дмитро оглядається, змірюючи невдоволеним поглядом. Я відкрила рот, аби дізнатись, що цього разу не так, але він випередив:

— Треба негайно щось зробити з твоїм не діловим одягом.

— Вчора я не збиралась на ділову зустріч, а переодягтись у тебе немає.

Він вовтузиться біля дверей, а я йду викликати ліфт. Хлопець наздоганяє і протягує банківську картку:

— Ось, придбай все, що тобі необхідно для комфортного перебування у мене.

— Це — зайве.

— Це — турбота.

Моя хоробрість ніяк не вигулькне. Намагаюсь м’яко пояснити, наскільки мені не зручно у цій ситуації, але Бойко натиснув великим пальцем на мої вуста зі словами: «Тихо, мала» — запхнув картку у кишеню. Я реально згораю від сорому.

— Отже, піклування тобі сподобалось… — видихаю слова.

— Люблю мереживо чорного кольору.

— Ще якісь замовлення, пане Бойко? — сором змінюється роздратуванням.

— Ні, — морщить задоволено носа.

Заходимо в ліфт, і зображення у дзеркальних стінах остаточно псує настрій.

Поряд зі мною, дівчиною з пухнастим волоссям та у прим’ятому одязі, стоїть високий, мужній хлопець. Широко розставив ноги, супиться у телефон. Він ідеально зачесав волосся, на ньому молочна сорочка та чорні цупкі штани. Начищене взуття та шкіряна куртка, зшита по його фігурі. Ховає одну руку в кишеню, і з мого горла звучить тихе зітхання.

Дмитро дивиться на відображення:

— Що згадала?

— Нічого. Ти такий гарний.

Він супиться ще дужче, оцінюючи нас:

— Це просто ти без макіяжу.

— Нестерпний, — усміхаюсь.

— Ти завжди така щира?

Знизую плечима і відповідаю:

— Це погано?

— Скоріше небезпечно, — обіймає за шию і тягне вгору, щоб поцілувати.

Я шепочу у губи:

— Ти захистиш?

— Не закохуйся, Олю, — відпускає мене і йде першим з ліфта.

Здається, я спустилась з небес на землю.

В авто нагадую Дмитру про телефон. Він вилаявся, бо добре пам’ятає, і ми саме за ним їдемо.

Його дратують світлофори. Я ще не зустрічала такого холерика. На кожному світлофорі він барабанить пальцями по керму, лається на всіх, враховуючи світлофор, аж поки той не ввімкне зелений. Як у цієї людини вистачає запалу аж до вечора? Він — генератор запальної, вбивчої енергії.

Зупиняємось біля узбіччя. Дмитро, звичайно ж, замикає мене в авто, не звертаючи уваги, наче я частина стандартної збірки цієї моделі.