Глава 17

Порожнє авто, Дмитра немає, страшенно некомфортно. Де я знаходжусь? Оглядаюсь, це точно не мій район. Що він знову втнув? Спрацьовує центральний замок, обертаюсь і бачу Бойка. Він кладе великий пакет на заднє сидіння, а потім всідається за кермо. Спокійний, безпечний, дивиться на мене й усміхається. Дивно. Я примружуюсь.

— Що ти надумав?

— Нагодувати тебе і вложити спати.

Виїжджаємо зі стоянки.

— Куди їдемо?

— До мене.

— Я втомилась. Дуже. І хочу додому.

— Ти заснула, тому я вирішив попіклуватись про тебе.

Моєму здивуванню немає меж. Хлопець помічає і ніяковіє:

— Мені теж не звично, але хочу спробувати.

— То я піддослідний кролик?

— Ні-ні, — чухає потилицю, — я не знаю. Просто… З тобою спокійно.

Насупився і вчепився у кермо. Зате я безсоромно вишкіряюсь:

— А звикнути не боїшся?

Мовчить, знизує плечима. Я більше, ніж задоволена.

Дмитро живе у будинку Каркашадзе[1] на Французькому бульварі. Я вже уявляю фантастичний вид з його вікон. Підіймаємось на десятий поверх. Бойко дивний, мовчазний. Обіймає за шию і дихає ривками. Ми крокуємо високим, світлим коридором до масивних вхідних дверей.

Дмитро притримує двері, світло ввімкнулось, як тільки я переступила поріг квартири. Коридор схожий на лабіринт без початку і кінця, я помічаю панорамний балкон, яким закінчується величезна вітальня. Саме туди йде Дмитро.

Вітальня світла та простора, тут мінімальна кількість меблів, витриманих у бежевих тонах. Хлопець пропонує присісти на масивний шкіряний диван, навпроти якого вбудований кінотеатр. Світло грає блиском на золотих деталях інтер’єру. З вітальнею суміжна кухня, що виокремлена двома сходинками й овальною аркою. Така ж арка веде на балкон. Хочу глянути у вікно.

— Я можу оглянутись? — страшенно соромно, можливо, це дурне запитання.

Дмитро перестрибнув сходинки та завмер, потім усміхається.

— Ти надто вихована для мене. Будь ласка, — запрошує жестом, — займайся, чим хочеш. Я вечерю розігрію.

Він буквально пірнає за барну стільницю і хутко клацає безліччю техніки на кухні.

Балкон, наче сфера над безкраїм морем. Він як дві мої кімнати вдома. На вулиці темно, тому не розгледіти всієї краси. Уявляю, як внизу зеленою смужкою вздовж моря тягнеться паркова зона. Десь там, під деревами, «Траса Здоров’я». Я ошелешена масштабним видом. Мабуть, писати романи чи оповідання тут це суцільне задоволення.

Дмитро обіймає за талію і цілує шию. Ноги зрадницьки підкошуються.

— Вражена? — не приховує гордості й задоволення.

— Так! Така краса.

— Отже, спальня теж сподобається, — знову цілує шию.

— На спальню взагалі великі надії, — тіло ниє, але змовчати не можу.

Бойко гарчить і кусає за плече.

— Досить мене куштувати! — намагаюсь викрутитись з його обіймів, але марно.

Він повільно опускає долоню до паху і шепотить:

— Навіть не пригубив ще…

Я, здається, червонію з ніг до голови, намагаюсь зафіксувати його руку на місці, а Бойко відпускає мене, промовляючи:

— Спочатку виспись, бо знепритомнієш знову.

— Ого! Ти настільки майстерний?

Дідько! Мій язик швидший за мозок. Дивлюсь у хитрющі очі й боляче прикушую губу. Цей хлопець провокує на безумство.

Дмитро несе дві білосніжні тарілки через вітальню до столу, що на балконі, й жує картоплю фрі. Мені ж досить пройтись вздовж вікна. Ох, тут дійсно можна жити. Тільки на одній площі цього балкону. Швиденько допомагаю з іншими стравами. Їх забагато для нас двох. Дмитро помічає мою здивованість і пояснює:

— В ресторані беру. Я так харчуюсь.

— Ти довіряєш ресторанній їжі? — щиро здивована. Як на мене, то нічого кращого за тарілку смаженої картоплі з огірочком не існує.

— Це мій ресторан, чому ж не довіряти.

— У тебе ресторан свій є?

— Так. Я різнопланова людина, — він собою задоволений.

— Зрозуміло. У вас із татом конкуренція?

— Спочатку йому не цікаво було, чим я займаюсь. А потім… Це більше схоже на рекет, — розтирає брову і посміхається.

— Можливо, він просто турбується про тебе.

Хлопець монотонно, ледь помітно, стукає п’яткою об підлогу. Йому вочевидь не приємні запитання про тата.

— Ні. Гроші турбують. Коблево було моїм екзаменом. Але все пішло під три чорти.

У груди наче кувалдою гепнули.

— Ти все виправиш? Ну... Поки діє домовленість між нами.

Бойко стискає виделку до білих кісточок.

— Олю, у мене був напружений день. Я хочу відпочити.