Глава 16

...Ванна готельного номера, навкруг осінній туман, такий густий, що важко вдихнути. Чую знайому перепалку. Я у часі повернулась? В руці — крижана важкість… Інша тягнеться до закритих дверей. Я знаю, хто за нею… Я знаю, що зроблю… Двері відчиняються...

Прокидаюсь від гомону. Котра година, скільки спала — невідомо. Я насправді в готельному номері. Потроху згадую і з жахом розумію обставини. Ця кімната мені знайома. Страх підіймається з нутрощів і паралізує м’язи. Може, помиляюсь? Сьогоднішній день важкий, може, це просто хвора уява?

Йду до дверей, обертаюсь обличчям в кімнату. Все так! Все знаходиться на своїх місцях. Так само, як тієї ночі. Широке ліжко посередині, праворуч вікно та вихід на балкон, я знаю, який вигляд відкривається звідти. На підвіконні попільничка з недопалками. Тут хтось живе? Ліворуч двері у ванну кімнату. Ту саму ванну… О, лишенько! Це прокляття! Прокляття за те, що повернулась сюди з репортажем! Серце лупить у скронях. Мені негайно потрібно вийти звідси! Оглядаюсь у пошуках своїх речей. Ох, а де телефон, фотоапарат? Намагаюсь скласти пазл подій до цієї миті.

Двері відчиняються, і входить похмурий Дмитро. Я підстрибую від несподіванки. Дивлюсь на нього крізь сльози. Він клацає дверним замком, і для мене цей звук, як постріл.

Дмитро ступає назустріч, супиться і зупиняється. Він вагається, потім його обличчя розслаблюється. Трясця! Мене трясе так, що не можу дихнути. Заплющую повіки.

Бойко обережно обіймає, шепотить: «Тихо, не бійся, заспокойся». Він гладить волосся, спину. Торкається пальцями підборіддя і направляє обличчя до свого, пальці продовжують ковзати по шкірі.

— Тобі нічого боятись. Абсолютно. Я вб’ю кожного, хто бодай торкнеться тебе. Чуєш? — голос зривається у шепіт: — Ніхто не посміє.

Зітхаю з полегшенням. Не впізнав, думає, що налякана. Гаразд. Обіймаю його, втягуючи запах парфумів та цигарок. Він обціловує маківку, шепотить про негайне бажання.

— Припини, мені зле і я налякана, — вислизую з його рук.

— Я заспокою, ходи до мене, — нетерпляче, швидко розщібає ґудзики на сорочці, і я отримую ще один болючий нокаут: під лівою ключицею зображена зграя ластівок. Ластівки мої… Я збожеволію. Він не може так сильно кохати. Милуюсь пташками, тату прекрасне. Моя мрія тепер належить Бойку.

Дмитро помічає відчай. Я здригаюсь, горло німіє.

— Ти щось згадала? — витріщається на мене. — Ні, у тебе немає. Знайоме тату? Ти знаєш дівчину, у якої є таке ж тату? Ти знаєш щось?

Ривками мотаю головою:

— Не знаю, не знаю... Я хочу піти звідси.

— Ти схожа на неї, на мого Янголятка.

— Я не можу бути нею... Тобто… Вибач, я не знаю, про кого ти запитуєш.

«Очевидно, надто очевидно», — як черв’як вивертається думка у мозку. У Дмитра вривається терпець. Він хапає мене за голову і щосили трясе:

— Ти була тут? На відкритті була? Скажи, що була. Скажи, будь ласка.

З кожним словом струшує, як грушу, а я не можу відвести погляд від його диких очей.

— Відпусти, скажений! Мені боляче, — впиваюсь нігтями у його зап’ястя. Він повторює запитання, я кричу у відповідь:

— Не була, не знаю, не розумію, про що ти.

Дмитро штовхає і йде до ванної. Тікати, поки є можливість! Збираю себе до купи і йду на ватяних ногах до дверей. Найжахливіший кошмар життя наразі відбувається в реальному часі. Як можна було так уляпатись?

Дмитро вибігає з ванної й підхоплює на руки. Пручаюсь щосили, але все одно гепаюсь на ліжко. Він без сорочки, м’язи напружено грають під тату, вологе обличчя, божевільний блиск в очах. Тремчу від припущення, що він може щось згадати. Зістрибую на підлогу і стаю перед ним:

— Прошу, дай мені піти. Я не можу тут бути.

— Чому не можеш?! — його безумство прослизає мені під шкіру.

— Я боюсь тебе! Я нікому не розповім, що бачила, тільки відпусти, — дивуюсь своєму рішучому тону.

У відчаї закидає голову назад і розтирає долонями обличчя. Потім складається вдвоє і кричить щосили.

Серце стискається до розміру його сльози. Вакуум, прірва, безодня. Кров кипить у венах від провини. Я знаю вихід, не вперше...

Кидаюсь до нього й обіймаю. Заганяю нігті у шкіру, ковтаю з ним біль, розділяю на двох безумну тряску. Його серце під щокою сповільнює ритм. Бойко дихає зойками.

— Олю, — хрипить і хапає моє обличчя в долоні.

Дивлюсь на своє зображення у його зіницях.

— Ти потрібна мені... — цілує з натиском, так, що прогинаюсь під його жагою.

Стоїмо посеред кімнати. Бойко обціловує маківку, здається, боїться розімкнути обійми. Він навіть повіки не розтуляє.

— Тебе могли пристрелити за фотоапарат, — стискає міцніше, і мені реально бракує кисню.

— Я зрозуміла вже. Хто це був?

— Ти дійсно думаєш, що відповім?

— Не думаю...

— А я прошу хоч іноді напружувати мозок, Олю.

— Вибач. І за дозвіл теж вибач. Я тільки підготую все...