Глава 15

Обожнюю супермаркети зранку. Тиша і спокій. Те, що треба для моєї голови, яка тріщить, як стара колонка. До пляшки мінералки додався ще середній пакет продуктів. І так завжди.

Дивлюсь то на яєчню, то на сухарики. Шлунок скрутився клубочком під горлом. Просить активоване вугілля. Що ж…

Дзвенить телефон. Хоч би це був Дмитро... Усміхаюсь, доки йду у кімнату, але на екрані — Софія.

— Ти сьогодні до денного центру збираєшся?

— Ні. У мене стаття незакінчена.

Розтираю чоло. Я зовсім забула про волонтерство.

— А до офісу?

— Ні, Софіє. Я вдома буду, кажу ж.

— Цілий день?

— Так. Потрібно закінчити деякі справи, — згадую про обіцяні подрузі фото. — Щось сталось? Я потрібна?

— Ой, ні. Тут дещо придбати необхідно для нових мешканців центру, але тобі їхати з дому далеко, я попрошу когось іншого.

— Якщо потрібно, Софіє, я приїду.

— Ні-ні, будь вдома.

Вона роз’єднує зв’язок. Дивна розмова вийшла. Закидаю телефон на ліжко і перераховую в умі накопичені справи. Спочатку надсилаю запрошення десятьом фотографам з планом та умовами вечірки. Відповідей чекатиму до завтра. Думаю, влаштувати вечірку-виставку фотозон, додати символічну оплату за фото або ж, ще краще, за вхід. В такому разі кількість фото необмежена. Потрібно обговорити з Євою. Ні, спочатку з власником фонду. Якщо він, звісно, забажає зі мною розмовляти.

Вмощуюсь з ноутбуком на м’якому диванчику на балконі, поряд — пляшка мінералки. Крізь вікно гріє осіннє сонечко, погода тиха, тепла. Бабине літо. Чудово було б фотографувати таким днем. Але я, здається, сьогодні не подолаю відстань до Коблево і назад.

Ой, моє авто! Я забула запитати у Дмитра, куди взагалі воно зникло. Це можливість написати йому! Швиденько набираю і відсилаю повідомлення. Він офлайн. Може, видалити, доки не читав? Ну, дійсно, не вкраде ж він моє Skoda. Краще видалю. Відкриваю переписування і бачу, що повідомлення прочитане.

Ще пів години чекаю відповіді, проте отримую тільки тишу. Навіщо було псувати собі настрій? З головою занурююсь у роботу над статтею, і через дві години план та основні тези готові.

Як впізнати справжнє кохання? Якщо фізично боляче від незначної образи, це кохання? Біль і є критерієм пріоритетності будь-якої людини у твоєму житті. Величина болю пропорційна відстані, на якій ми тримаємо кривдника. А коли, заплутавшись у павутині, покірно чекаєш у радісному передчутті павука, це і є кохання. Безумне, вбивче і таке жадане.

Відсилаю начерки замовнику. Якщо його влаштує такий зміст статті, візьмусь за повноцінне написання.

На вулиці сонце, сліпить, як влітку. Треба їхати в Коблево, поки погода гарна. Настрій більше весняний, тому одягаю плаття-гольф до колін, кросівки та улюблену косуху. Волосся зібрати у нормальний хвіст не вдається, тому роблю своє каре ідеально рівним. Я знайшла авто до Коблево і швиденько йду до вказаного місця зустрічі, аж фотоапарат підстрибує на грудях.

Водій дбайливо під’їхав під ворота «Мрії». Розраховуюсь і вистрибую з авто. Отямитись не встигла, як з воріт вислизнув спочатку Іванович, а за ним ще один похмурий тип, схожий на пекінеса.

— О, Івановичу, вас не звільнили! Як я радію. У мене невеличке проханнячко...

— Ти її знаєш? — запитує пекінес.

Іванович стриманий, навіть наляканий, тільки головою кивнув. Пекінес схопив мене за лікоть і потягнув за ворота. Я кричу і впираюсь ногами. Серце лупить під шлунком. Помічаю перед білосніжним комплексом три чи чотири здоровезні джипи й, здається, знайоме BMW.

— Це що, фотоапарат? Віддай! — до нас підскочив високий чоловік, схожий на працівника ритуального бюро. Ой, вони тут всі такі… Перед входом, куди мене волочать, стоїть група людей, очевидно не туристи.

— Не чіпай! — схопила чоловічу руку, що трясе фотоапарат разом зі мною.

— Ходімо під дах, — хтось з них прогримів басом.

Пекінес тягне за фотоапарат до ресепшну. Відчайдушно намагаюсь пояснювати, що помилилась адресою, чи ворітьми, і взагалі не в те місто приїхала. Але марно. Вчорашня випивка вже підперла горло. Як же паскудно! У приміщенні мене, як трофей, штовхнули в середину кола. В очах рябіє від облич навкруг. Навіть скрикнути не можу, тіло проймає струм. Лише хапаю повітря ротом.

— Встигла фоток наклацати? — здоровань навис наді мною, як скеля.

Я не чую свого голосу, тому намагаюсь мотати головою. Ноги підкошуються.

Хтось промовив: «Так вона тобі й сказала», — і чоловік миттю тицьнув в обличчя дуло пістолета. Не дихаю, не рухаюсь, стукіт серця гримить і відлунюється від стін. Здається, непритомнію.

Перед очима заметушились, моя свідомість хапає уривками крутанину навколо. Розмови з вулиці. Потім розрізняю добре знайомий тембр, який лається всіма чортами. І коли здоровань розвернувся впівоберта, я помітила Бойка. Він крокує до мене, знімаючи сонцезахисні окуляри на ходу. Час сповільнюється, ледь розумію, що відбувається. Дмитро, як принц (тільки без коня) в білосніжній сорочці та скорченим від злості обличчям, підхоплює мене з кола і ставить далі від здорованів. Він міцно тримає біля себе, продовжує лаятись і погрожує пістолетом. Оо... Він озброєний. Повітря бракує, я чіпляюсь нігтями у Дмитрову бездоганну сорочку. Ух, як важко дихати. Бойко знімає з шиї фотоапарат, намагаюсь опиратись, але марно. Він щось запитує, потім гладить долонею мою щічку. Я впираюсь чолом у кам’яні груди. Що він каже? Намагаюсь не вислизнути з його долоні й уважно дивлюсь на вуста.