Глава 14

Під вечір повертається Денис з великими пакунками продуктів і віддає команду приготувати щось пожувати. Розводить вогонь на спеціальній таці, й ми розміщуємось біля будинку навпроти входу на кухню.

— Руслан під’їжджає, — подруга підморгнула.

О, Руслан. Зовсім забула про нього і про Дмитра.          Перевіряю телефон. Нічого. Бойко онлайн. Сльози в очах перетворюють світ у калейдоскоп.

— Все гаразд? — подруга прожовує солодкий перець.

— Так. Майже. Дякую, що прийняла мене.

— У будь-який час, будь ласка.

Чути басистий гомін. Руслан з двома немалими букетами троянд цокає взуттям через вітальню. Я скривилась. Не люблю червоні ще й відкриті бутони.

Знайомимось, цілуємось у щічки. Адвокат виявився струнким, лисуватим дядьком. Надто діловим та пихатим. «Батькові сподобався би», — перше враження. Мені не цікаво.

Він з Денисом встановлює гриль, доки ми закінчуємо приготування.

— Трохи страшнуватий, але забезпечений і спокійний, — Валентина зиркає з-під брів.

— Досить мене сватати. Я сама впораюсь.

— Та де ж впораєшся? Сидиш зі своїми статтями, нікуди не витягнеш тебе. На балконі сидиш?

— Так, — зітхаю і рубаю огірок.

Не можу розповісти про Дмитра. Коли саме утворилась прірва між нами?

— Чому ми такі чужі стали, Валентино? — відчай рветься назовні.

Подруга від несподіванки гепнулась на стільчик. Вона кліпає і шморгає носом. Плаче?

— Вибач… — кидаюсь обіймати й відчуваю, що сама вже не стримую сліз.

Ридаємо, не соромлячись. Ми знаємо одна одну десять років і, можливо, така криза це норма, чи варто шукати причини?

— Не хочу нав’язуватись. Я винна перед тобою, — Валентина дивиться крізь сльози й простягає серветку.

— Дякую.

Коли боїшся, але не хочеш втрачати близьку людину, назовні починає лізти правда. Я нарешті вимовила:

— Так, я злюсь, що ти затягла мене в Коблево.

— Тобі боляче за ним? Дійсно так безумно? — заглядає в очі. Хребтом відчуваю, що не відстане. От невгамовна журналістка...

— Я не розумію, що такого у ньому, але не можу віддати його якійсь іншій, — здригнулась.

— І тому в Київ втекла, — всміхається і схрещує руки під грудьми.

П’ю великими ковтками… Дуже хочу розповісти їй все, але це надто ризиковано. Потрібно міркувати, що кажу:

— Так.

— І що? Краще після Києва?

— Взагалі-то, ми зустрілись… Вже декілька разів, — белькочу.

Клятий язик! Миттєве полегшення, немов скинула важку ношу з плечей, викликає усмішку. Не можу стримуватись. Подруга відкрила рота у німому захваті, а потім взагалі почала підстрибувати на стільчику. Ох, зараз почнеться… Я зіщулилась в очікуванні серії запитань, але Валентина сидить. Захоплива, тиха, наче чекає феєрверку.

— Ти не розпитуєш?

— Ні, — мотає головою, — я не лізтиму з допитом. Сама розповідай. Хутчіше, бо я помру від цікавості, — так щиро усміхається, що сльози знову збираються на повіках.

Обіймаємось, Валентина шепотить, що дуже радіє за мене, і просить подробиці.

— Ну... Я ж в Коблево їздила з твоїм завданням, там і зустрілись. Уявляєш? У клубі. Щоправда, зустріч не яскравою вийшла.

Тру ніс і ніяковію під пильним, захопливим поглядом подруги.

— Ви цілувались?

Я не готова до цього питання і взагалі до цієї розмови, тому одразу ж розтягуюсь в усмішці. Валентина плескає в долоні.

— Ти серйозно?! З красунчиком Бойком?! — закочує очі.

— Тихо, — вгамовую її захват, а вона вже потирає руки.

— Ііііі?

— Що? — вдаю нерозуміння її хитрого погляду.

— Ти знущаєшся? — Валентина так голосно викрикує, що чоловіки неподалік на мить завмирають перелякані.

Намагаюсь знайти слова, щоб описати мої відчуття, але видихаю лише: «Збожеволіти можна» — і ховаю обличчя у долонях.

Валентина мотає схвально головою, як мої старенькі сусідки, і протягує:

• Це доля...

— А це Руслан, — невдоволено киваю на адвоката.

— Так я ж не знала. Він сам запитував...

— І що мені з ним робити?

— То у тебе з Бойком все серйозно?

— Ми серйозно посварились. Ось і всі відносини.

— Ой, я тебе прошу… Ми з Денисом по п’ять разів на день розлучаємось, зате як приємно потім миритись, — подруга облизується.

— Він злий дуже.

— Що дужче злиться, то кращий у ліжку. Ось побачиш.

Знизую плечима. Я так хочу підвестись з-за столу і зробити крок в Дмитрові обійми. І водночас розумію, що відносин між нами бути не може.