Глава 13

Валентина стрибає назустріч, як коза. Її чоловік, Денис, вже готує маринад для стейків. Я ніяковію. Невже я можу подобатись комусь такою, як є?

— Ти пила? — проводить на веранду з видом на величезний садок. Я його обожнюю.

— Так, — хриплю.

Валентина намагається розгледіти на обличчі виправдання. Але марно, його немає.

— Що сталось?

— Просто. Сумно.

— Вживати, коли сумно, та ще й наодинці — це підозріло.

— Отже, я цілковита підозра.

— Що з тобою? — жартома запитує, але очікує відповіді.

— Е, ні. Я не настільки хмільна, щоб одразу розповідати.

— Ти снідала?

— Ні.

Валентина намагається усміхнутись.

— Сиди тут, а я мерщій щось принесу, — вже рушила йти.

Мене починає трясти.

— Не йди! Посидь зі мною. Будь ласка.

Валентина супиться. Мені соромно, але краще. Вона простягає тендітну руку:

— Ходімо в садок. Прогуляємось. Ти ж любиш прогулянки. Досі любиш?

— Так.

Садок схожий на лабіринт з білими розлогими лавками, акуратними клумбами, кущами та метровими античними статуями, що слугують орієнтирами. Вузькі алейки, як павутинки. Валентина бере мене під руку і шепоче:

— Як репортаж?

— Ніяк.— Це погано. Він оплачений.

— Ким? Чому ти одразу не розповіла? Я не люблю танцювати під чужу дудку!

— Олю, ти в Одесі вже пів року. Зараз є шанс гідно повернутись на наш телеканал, — зупиняється й ляскає руками об стегна: — Там вимог немає, просто репортаж, фото, відео про стан та прогнози й все. Ти вільна у висвітлені інформації.

— Дивно.

Подруга знизує плечима. Потім видає:

— Я запросила Руслана на вечерю.

— Який ще Руслан?

— Адвокат. Забезпечений. Познайомишся, поспостерігаєш, — заглядає в очі. — Олю, будеш біля нього, як вареник у сметані.

— Я не хочу.

— Та облиш.

— Валентинко... — голос глухий, ніяк не наважусь розповісти їй.

Подруга знітилась. Ми сіли на лавку під яблунями. Мовчки спостерігаємо, як кружляє листя.

— У мене от ніколи серце не відчувало кохання. Німе, — її обличчя видовжилось, гостре підборіддя тремтить.

Жар провини ще дужче обпікає грудину. Можливо, вона щаслива без сердечних болів, а можливо — обділена.

— Ти просто не гаєш дарма часу. Молодець, — шепочу у відповідь і намагаюсь усміхнутись.

— Напевно, — супиться, заламує пальці.

— Знову виганяв?

Подруга гордо змахує хвилястими пасмами і морщить акуратний носик.

— Так... — нервово хихотить. — Але я надто добре його знаю, тому примирення відбулось одразу вночі. Ох і нічка була!

— Ні-ні, без подробиць! — затуляю вуха.

Валентина підморгує, а потім протяжно зітхає:

— Я хотіла б хоч раз у житті такі почуття пережити.

— Які такі?

— Ти з Бойком… За секунду… Наче чекали тієї зустрічі все життя. Я думала, повітря спалахне все від ваших поглядів...

Намагаюсь усміхнутись, стискаю коліна до болю.

— Олюню, у тебе все гаразд? Ти тремтиш...

— Повернусь на роботу, і буде все гаразд.

— Знову уникаєш розмов про нього?

— Ні, чого б це…

— Зізнавайся, — хитро мружиться, — соромно за ніч у Коблево, тому що Бойко тебе й не пам’ятає? Тому ти й втекла на рік до Києва, — констатує. — Хоча все тільки на краще, враховуючи події, що стались після того, як ти вислизнула з номера.

Чіпляюсь у лавку нігтями й розгойдуюсь:

— Я поїхала, тому що на вашому телеканалі немає перспектив.

— В Києві ти теж чомусь не затрималась в редакції.

Мовчазна, неприємна пауза між двома, здається, близькими подругами. В такому випадку краще ляпаса отримати. Валентина знітилась і прошепотіла:

— Вибач.

— Нічого.

Валентина підсувається й обіймає, аж шия хрустить.

— Я радію, що ти повернулась.

Заплющую очі, затамовую подих… Може, досить сумнівів? Зробити, наприклад, ексклюзивне інтерв’ю з убивцею з Коблево. З’явиться багато радників, які розповідатимуть, як жити далі й що робити, можливо, все самі й влаштують. Може, так буде краще? А сенс? Сенс існування ким замінити, дірку у грудях чим залатати? Отож-бо, Олю. Запхни якнайглибше свої сумніви.

— Я нагуляла апетит, — видихаю.