Глава 12

Зранку — біг. Я задоволена своєю стійкістю: вчора втрималась від вживання віскі, й адекватна сторона моєї особистості святкує. Чи не вперше після подій у Коблево. Я не залишу його, я проковтну образливі слова, я маю захистити свого Бойка, а не грати проти нього.

Вдихаю вранішній жовтневий туман, він пробирається в мозок і добряче освіжає. Те, що потрібно. Додаю гучності у навушниках і біжу ще додаткових три кола.

Мелодію обриває сповіщення від Дмитра.

«Ти вдома?»

«Ні».

Злюсь, бо сповільнюю темп, а так добре біглось.

«Ти де о сьомій ранку?»

«Ти у батьків?»

Ну що робити з цим Бойком? Ррррр...

«Ні, не у батьків».

Він телефонує та остаточно псує спортивний настрій. Якщо думає зігнати злість на мені зранку, то нехай не сподівається. Я не підведу, але бути іграшкою-антистресом теж не збираюсь. Рішуче натискаю відбій. Набираю звичний темп, хоча завзятість зникла. Одне коло є. Ще два. Знову сповіщення.

«Олю, візьми слухавку, негайно».

І перш ніж я спромоглась відповісти, Бойко знову телефонує.

— Так, Дмитре Борисовичу.

— Ти де? Ти… Ти чому хекаєш?

Його голос від подиву бере високий тон наприкінці запитання. Це так кумедно! Я не можу втриматись і хихочу просто у слухавку. Він, здається, ось-ось лусне від злості. Так тобі й треба, набундючений гусаче.

— Ти веселишся? Ну що ж... Я попереджав.

Дмитро обриває зв’язок, і мене враз пройняло тремтіння. Трясця, Олю, ти збожеволіла? Ох, мабуть, даремно розізлила Дмитра. Потрібно скоріш додому і вшиватись геть з району, а то й з міста. Ой, знову неконтрольований сміх! Подумати тільки, яка цаца. Не образити його, не пожартувати з ним. Гірше закомплексованого підлітка.

Йду неспішно до квартири. Розмірковую над своєю новою роллю. Чи справлюсь? Я не можу бути байдужою і не можу виснути у нього на шиї. Мені ж потрібен був тільки репортаж, а не цей повноцінний цирк.

А що потрібно Дмитру? Турбота? Повага? Чи звичайна довіра? Який він насправді? Варіантів безліч, ось тільки перевіряти їх надто ризиковано. Я, зрештою, не безсмертна.

Підіймаюсь сходинками й вловлюю носом приємні квіткові чи парфумні нотки, не розберу. Це щось незвичне для поверху. Всім моїм сусідкам далеко за шістдесят років, і максимум, чим може пахнути, це трояндове туалетне мило. Або конвалії.

Ох! Завмираю, ще не піднявшись до квартири. Під дверима недбало лежить букет білосніжних орхідей. Витончених, ніжних. Обережно підіймаю згорток. Він стояв ось тут і дзвонив, хвилювався, а я сміялась…

Відчиняються двері навпроти, баба Поля, прищулившись, шепотить у щілину:

— Дитинко, якщо мужчина так смачно пахне, треба хапати його і тягти за комір до РАГСу, а не змушувати чекати та ревнувати!

— А він ревнував?

— Та бився у двері, як скажений.

«Він і є скажений», — думаю і ховаюсь у квартирі. Моє серце розірване на шматки. Ось так за мить. Не смію, не маю права його ображати! Я ж пообіцяла захищати, а не змушувати сумніватись! Дістаю телефон, останній прийнятий виклик, натискаю. Він скинув дзвінок. Ну все… Задоволена? Світ тьмяніє і зникає. Я не можу так… Набираю сповіщення, пояснюючи, що бігала на стадіоні зовсім поряд, ми трішки розминулись. Він читає, проте мовчить. Прошу передзвонити. Тиша. Я дзвоню — він скидає.

Жар підіймається з нутрощів, огортаючи горло, а потім голову. Я помилилась, помилилась! Хотіла свободу відчути, а натомість опиняюсь у власній в’язниці. Дістаю з бака унітазу пляшку віскі, відкорковую і жадібно п’ю з горла. Алкоголь пекельним водоспадом валиться на щемляче серце. Рани щипають і пульсують кров’ю. Цього ти хотіла?! Приводу для пияцтва?!

Пишу йому сповіщення з проханням вибачити. Три сповіщення. У відповідь — тиша. Віскі всмоктується у кожну клітину, і біль відпускає. Простягаюсь на підлозі. Хочу розбити пляшку об свою дурнувату голову.

— Не смію робити йому боляче, — знов і знов шепочу собі під носа. Телефон вібрує сповіщенням.

«Я взагалі про тебе не думаю. Розслабся».

Стогін з грудей розриває. Хочу вирізати своє серце. Світ зник, його зжерла темрява. Моя темрява. Страшно.

Кидаюсь до телефону, швидко гортаю телефонну книгу. Тільки не пити. Треба говорити з кимось. Чому вона так далеко? Колись була на «швидких» клавішах. Викликаю. За мить чую рятівне кокетливе: «Альо».

— Привіт, Валентинко. Я… Ти мені потрібна, — завмираю, кусаю вуста.

— Ти вдома? Приїхати?

— Ні-ні, — плачу. — Можна до тебе? Я хочу поїхати звідси, з квартири.

— Так, приїзди. Вже чекаю. Я тебе дуже чекаю, Олюню.

Поспіхом збираюсь, викликаю таксі й намагаюсь підфарбувати розпухле від сліз обличчя. Результат на трійку. Це важливо?

Таксист коситься на мене. Краще сіла б на заднє сидіння. Гул у вухах не зникає. Бойко надто вразливий. Потрібно захищати його. Від усіх. Можливо, від самого нього, не знаю. Знайти ключика і кохати, кохати, кохати. Ох, чому час неможливо повернути?! Я мрію про це з першої зустрічі з Бойком… Закушую губу, аби стримати стогін.