Глава 11

Так хвилююсь, що не можу нормально підвести стрілки на повіках. Лаюсь, плююсь, навіть погрожую пензлику, але з надцятої спроби дві спокусливі стрілочки таки з’являються.

Я відчула його за секунду до стуку у двері. Зустрічаю словами: «Я готова». Цей чоловік — ідеальний. Від зачіски до начищеного до блиску взуття. Бойко змірює поглядом, ліниво жує гумку і криво усміхається. Відчуваю, як пітніє спина від хвилювання, стою перед ним, наче школярка біля дошки, і запитую:

— Нормально?

— Надто закрита блуза, нудьгуватиму на засіданні.

Ох, ти ж дістав… Скидаю жакет, роздягаю блузу і залишаюсь в мереживному боді з широкими бретелями. Під пильним, голодним поглядом Дмитра одягаю жакет і запитую, чи так краще. Бойко мить стоїть нерухомо, а в наступну — розщібає пасок.

— До біса те засідання, — за три кроки опиняється поряд.

Верещу, щоб не чіпав, бо зачіска і макіяж, і я не переживу знову ці стрілки малювати! Прогинаюсь та впираюсь руками у торс:

— Краще підтримав би, я боюсь засідання, а ти…

Він зриває цілунок, а потім гарчить у шию, неохоче відступаючи:

— І чого боятись, я ж поряд буду. Підіграй мені трішки, й все буде гаразд.

— Це що означає…

— Зрозумієш на місці.

В авто намагаюсь не звертати уваги на швидкість, але декілька разів зойк таки виривається. Дмитро пестить моє коліно, підморгує і встигає на світлофорах цілувати. Прошу припинити, бо від страху очікування хочу ревіти. На годиннику тільки дев’ята ранку, а я з нетерпінням чекаю закінчення цього дня.

Головний офіс «Другого Шансу» у самому центрі міста, в готелі сім’ї Бойків. Заїжджаємо у двір, підіймаємось на п’ятий поверх, я ледь встигаю за Дмитром. Двері ліфта відчиняються, нас зустрічає усміхнена брюнетка. Вона доповідає Дмитру всі новини, й він вкінці розмови підморгує, що провокує у дівчини легкий ступор. У мене, здається, закипає кров.

Йдемо довгим коридором. Розумію, що тут основні кабінети. Дмитрів — останній, навпроти зали засідань. Я намагаюсь все запам’ятати.

Проходимо в просторе приміщення. Стіл буквою «Т», крісло та стільці кругом столу. Зліва двері. Це і є кабінет Дмитра. Невеликий, з одним вікном і досить затишний. На столі ноутбук, який негайно вмикається. Дмитро жестом вказує на великий шкіряний диван під стіною, навпроти столу. Вздовж стін — дерев’яні стелажі.

— Працюєш тут. Кабінет за дверима теж у твоєму розпорядженні, — виглядає у вікно і крокує до мене.

— Мені немає що робити у цих кабінетах.

— Згодом з’явиться. Ти тут надовго, — обережно всідається.

— Я так не думаю.

— Тобі й не потрібно, я все продумав.

Ох, даремно я розпочала цю гру. Потрібно було відмовитись ще у парку на квесті. Хлопець тим часом розщібає ґудзик на моєму жакеті, я можу тільки вмовляти його поглядом, тіло важчає і горить. Дмитро обціловує ключицю, потім шию. Від тих дій бракує кисню.

— Мені не комфортно, — шепочу.

Його рука повільно сповзає на стегна і завмирає. Жар від долоні розтікається тілом.

— Вперше в житті таке скажу, — усміхається і ховає погляд. Ненадовго. — Я можу бути дисциплінованим, якщо дії виправдовують ціль. Але через довге очікування готуйся до наслідків.

— Мені подякувати? Я не річ…

— Оо, все. Досить. — Підіймається і подає руку: — Ходімо.

Бойко проводить до залу засідань. Велике, світле приміщення з масивними меблями. Виявляється, всі чекали тільки на нас. Я сіпнулась до виходу, бо для мене неприпустимо запізнюватись. У Києві запізнення закінчились соромом. Дмитро зневажливо всіх оглядає, а я тремчу та надто голосно ковтаю слину. Борис Миколайович йде назустріч:

— Сам вимагаєш засідання і запізнюєшся на нього. Ти подорослішаєш нарешті?

— Ти припиниш відбирати мій бізнес нарешті?

Стою між чоловіками єдиною причиною, через яку вони ще не деруться. Опустила голову, наче мене вичитують за погану поведінку. Звертаю увагу на своє недоречне декольте, намагаюсь хоч трохи стягнути жакет на грудях і проклинаю Дмитра. Мене реально нудить від цієї ситуації. Борис глипає на мене. Я невинно кліпаю віями, а він широко усміхається:

— Ольго, вас це не стосується. Я пересвідчився на квесті, яка ви організована, і, сподіваюсь, призвичаїте Дмитра до такої елементарної особливості характеру.

Дмитро фиркнув над головою. Борис продовжує, він поклав руку на моє плече:

— Вам подобається робота?

Всередині заніміло від хвилювання, і я ледь викручую язика, щоб промовляти чітко:

— Так, звісно.

— Нарікань немає чи, може, пропозиції?

— Все чудово.

Відчуваю Дмитрову руку на животі.

— Дмитро допомагає? — Борис зміряв сина поглядом. Пальці хлопця впиваються мені у шлунок.

І що маю відповісти? Навіщо це запитання? Я ж не наглядачка. Чи його батьки по-іншому думають? Дідько! Кладу долоні на Дмитрову руку.