Глава 10

Ранкова пробіжка незаплановано переросла у швидку ходу до супермаркету. В результаті маю не втомлені м’язи, а пакет з продуктами та пляшкою віскі. Моє сумління чисте, бо винний у цьому Бойко, який вчора зіпсував настрій і ледь не посварив мене з батьками. Нехай йому буде соромно.

Після сніданку працюю над статтею і шукаю ще замовлень, бо гроші закінчуються швидше, ніж з’являються. Навіть думаю, що, можливо, є сенс повернутись до колишньої роботи на місцевому телеканалі, до зайнятості з постійним графіком та стабільною оплатою.

Стукіт у двері, напевно, баба Поля проситиме збігати до аптеки, а потім знайти домашніх, обов’язково домашніх яблук. Ох, потрібно якось наважитись і зранку самій до неї заходити та запитувати.

Клацаю замком і хапаюсь за стіну. У дверях — Бойко. У чорному байкерському костюмі, шолом висить на руці, а в іншій — картонна коробка. Він за секунду викликає у моєму тілі електричний вибух, що поколює голками у кінцівках.

Від подиву чи захоплення щелепа відвисає. Просто не можу надивитись на цього красеня. Дмитро шоломом відштовхує двері навстіж і нахабно цілує у вуста.

— Я думав, ти злишся, — шепотить і знову цілує.

Мозок нарешті запрацював, я відступаю, доки не зупиняюсь у стіну:

— Я злюсь. Так. Чому приїхав?

Хлопець усміхається, бо мій голос ледь звучить від збудження.

— Ти до бісиків гарненька, коли злишся, — тицяє шолом і проходить до кухні. Засовує коробку у морозильну камеру та повертається до мене: — Трішки зачекає, поки я куштуватиму тебе.

— Еее, стоп! — впираюсь у живіт шоломом. — Розмріявся!

— Втомився мріяти, мала, — без зусиль забирає перешкоду між нами й завмирає у сантиметрах від мене. Ніс лоскочить запах шкіряного костюму та парфумів. Він протягує руки до мого обличчя.

— Не смій торкатись, — ледь чутно кажу.

У Бойка брови підстрибнули від подиву:

— Ти чого, маленька?

— Це урок ввічливості.

— Та нуу… Ти серйозно?! — тупцяється і благально зазирає в очі.

— Що в коробці? — намагаюсь пройти повз нього, не торкнувшись, і пролизую у кухню.

Бойко розхристав куртку та став у дверях кухні, широко розставивши ноги. Роздратовано спостерігає, як я розпаковую коробку. Гарчить, підхоплює мене і саджає на підвіконня. Його руки розставлені по обидва боки, відступив настільки, що обличчям на рівні з моїм. Теплий аромат з-під куртки миттєво проникає у ніс і розтікається по венам. Він розглядає мене, важко дихає та постійно жує вуста. Потім опускає голову так низько, що можу рахувати хребці на спині. За мить наближається, і я відчуваю щокою легке лоскотання щетиною.

— Я не торкнусь тебе тільки тому, що секс набрид. Хочу кохатись. І умови ставити чи забороняти не ризикуй, — жадібно втягнув повітря. — Я у нас головний. Це зрозуміло?

Він скоса дивиться на мене і дмухає жаром. Шепочу відповідь:

— Не опиратимусь, але не сього…

Бойко боляче впивається у губи, навіть не дослухавши. Викручує язиком такі трюки, що ледь встигаю за його ритмом. Він принципово не торкається. Тільки поцілунок. Потім повільно відступає і криво усміхається. Мабуть, мій ейфорійний стан надто помітний.

Дмитро йде до вхідних і у дверях кидає:

— До речі, завтра засідання. Будь люб’язна, підготуйся.

— Що?! Як завтра? У мене роботи непочатий край…

— От тільки не змушуй червоніти за тебе.

— Ти знущаєшся! Я не встигну! — пищу у відчаї. — Чому раніше не сказав?

— Кидати слухавку — погана звичка. Приїду о 8:30.

Він йде, а я тримаю ногами землю. Плентаюсь до вікна на кухні й спостерігаю, як Бойко хвацько надягає шолом, всідається на чорний спортивний мотоцикл, вмикає двигун і здіймає гуркіт на весь двір. Нестерпний чоловік…

Відкриваю коробку. Там два пластикові лотки з морозивом. Біле та рожеве. Якщо рожеве — вишневе, то я, мабуть, віддамся цьому хлопцеві без сумнівів. Швиденько відкриваю, ніс лоскочить солодка вишня. Ууррр… Клас! На смак, як заморожена невагома хмарка. Справжнє задоволення, я навіть забула про хвилювання щодо засідання. Не думала, що за пів години буду дряпати дно лотка.

З прокльонами, але берусь до роботи. Основна ідея та план готові, макет є, ескізи фотозон це справа творча, вигадаю щось. Одяг. О, небесні сили, а що вдягнути на засідання, де ти прогнозовано зганьбишся?! Ні, ні, не можна. Бойко ж прохав.

До опівночі прасую костюм та блузу, аж щоки розчервонілись над праскою. Негайно потрібно охолодитись, тому дістаю останню порцію морозива і з’їдаю її ще швидше, ніж попередню. Згадую, що не подякувала хлопцеві. Швиденько клацаю фото, де спокусливо облизую ложку з морозивом, і з подякою відсилаю Дмитру. Він за мить відповідає — фото з авто з підписом: «Словесної подяки замало, через двадцять хвилин буду». Я підстрибую разом з артеріальним тиском. Строчу, що вже сплю, завтра важкий день і взагалі він нічого не отримає. Бойко відповідає, що вирушає у клуб із друзями. Витріщаюсь на екран. Він провокує чи питає дозволу?

Екран вимикається, і я бачу своє усміхнене обличчя. Ні, радіти нічому. Стосунків бути не може, тому що неможливо кохати вбивцю.