Глава 9

Стою у темній ванній кімнаті. Батьки гомонять у кімнаті. Я завжди жила так, як хотіли вони! Досить. Впізнаю жар, що підіймається з нутрощів. Злість, приправлена страхом. Два неконтрольованих відчуття, що рано чи пізно вибухають у грудях, залишаючи після себе гірку провину. Я стрімголов кидаюсь до батьків.

— Що такого особливого у справі Бойка?

Переминаюсь з ноги на ногу. Ніколи не розмовляла вимогливим тоном з батьками. Мама сідає на диван під стіною і дивиться на тата.

— Любий, поясни їй. Навіщо сваритись через них? — шепотить і прикриває повіки.

Тато не здається:

— Дівчата, ви мене сьогодні до лікарняного довести хочете?

— Чому Дмитро тебе підкупним назвав? Я не вірю, що ти міг хабаря отримати. Ти ж… Ти мій тато! Ти — чесний, справедливий. Я завжди на тебе рівняюсь, — терпка образа скувала горло.

Тато хапає в обійми:

— Вибач, вибач, донечко, — обціловує голову. — Щоб мені руки повсихали! Забудьмо все, з’їздимо на море разом, так?

Стискаємо ще дужче обійми. Батько просить залишити все, як є. Не зв’язуватись з Бойками.

— Ні, зажди, — викручуюсь, — мені потрібно знати.

— Я подумав, може, й дійсно давлю на тебе. Займайся чим бажаєш. Мама казала, ти вдома статті пишеш і непогано заробляєш.

Втрачаю контроль, не хочу верещати, як порося:

— Чому так важко відповісти? Тату, я не відступлю. Сам вчив. Тому пояснюй.

— Остерігайся Дмитра Бойка, чуєш мене? — погрожує вказівним пальцем.

— Мені необхідний якісний репортаж!

— Це прокляття на нашу сім’ю, — тато йде на кухню.

Рушаю позаду, але мама зупиняє.

— Мам, ну що ви, як діти. Яке ще прокляття?

— Олю, — взяла за руку і ледь стиснула, наче сповіщає про болючу втрату, — з часом все стане на свої місця. З репортажем ти невчасно, у батька на роботі купа справ. Він працює допізна.

— Так мені про одну єдину, а не про купу…

Йду за татом. Він, обпершись на підвіконня, киває у двір:

— Його авто?

— Так, — виглядаю з-за спини.

— І що ж він чекає?

— Не знаю. Тату, коли з «Мрії» арешт зніматимеш?

— Для нього запитуєш?

— Для репортажу! — стриманість втомила. — До чого тут взагалі сім’я Бойків. Я запитую про комплекс відпочинку. Ніколи не розпитувала б інформацію для когось! Як ти міг таке подумати про мене?

— Ви добре одне одного знаєте?

— Ні, — переводжу подих, скандалістка з мене ніяка. Надто швидко втомлююсь. — Він просто знайомий.

— Та бачив я ваше знайомство.

— Тату… Я доросла вже…

— Ніяк не звикну…

Обіймаю міцно-міцно, а він мене. Крадькома виглядаю ще раз у двір. Справді, чому Дмитру не забратись звідси?

— Тримайся якомога далі від Бойків, — гладить спину. — Це люди-паразити. Візьмуть, що потрібно, і викинуть, як папірець від цукерки.

— Звідки знаєш? Ви були друзями з Борисом Миколайовичем?

— Зі старим покидьком теж знайома? Ти знущаєшся, Олю?

— Робота звела нещодавно, ось і все.

Тато скрипить зубами:

— Боря щось розповідав про суд чи «Мрію»?

— Я у тебе вирішила дізнатись.

Тато супиться. Думаю про те, з якою зневагою він вимовив ім’я «Боря». Отже, зіпсовані відносини справа рук наших батьків, а я з Дмитром опинились в обставинах. Здається, я задоволена таким фактом.

— Він сам. Перший приїхав просити допомогу, — батько смакує кожне слово. — Конкретики у слідства ще не було, а Боря вже дзвонив мені. Боявся за свого хлопця.

— Кажуть, що Борис за благодійний фонд хвилювався, а не за сина.

— Плітки. Він не приїхав би власною персоною до мене через якийсь фонд. Нізащо. У нього штат адвокатів. Я не хотів тієї розмови. Ніяких висновків ще не було. Хлопця на експертизи забрали. Слідчі одразу підтвердили стан афекту.

— Він опирався?

— Ні, абсолютно. У нього розсічення голови, дезорієнтація була. Взагалі незрозуміло, як і чим він наніс удар покійниці, — тато замовк, примружившись. — Боря одразу перейшов до справи, без відступів. Просив назвати суму, будь-яку, аби тільки хлопця визнали не врівноваженим. Я промовчав. Сказав, що потрібно чекати експертизи й все. І залишив його у болючих роздумах, як він мене колись…

— Які ще роздуми?

Тато наче прокинувся зі сну. Блиснув очима і втік до ванної. Ну ось, маєш… Дорослий чоловік. З ванної крикнув, щоб я ставила чайник на плиту і каву заварила. Кричу у відповідь: «Чекаю продовження». Тиша.

Мама на балконі.

— Хлопчик твій поїхав, — тисне долоню до грудей.