Стою у темній ванній кімнаті. Батьки гомонять у кімнаті. Я завжди жила так, як хотіли вони! Досить. Впізнаю жар, що підіймається з нутрощів. Злість, приправлена страхом. Два неконтрольованих відчуття, що рано чи пізно вибухають у грудях, залишаючи після себе гірку провину. Я стрімголов кидаюсь до батьків.
— Що такого особливого у справі Бойка?
Переминаюсь з ноги на ногу. Ніколи не розмовляла вимогливим тоном з батьками. Мама сідає на диван під стіною і дивиться на тата.
— Любий, поясни їй. Навіщо сваритись через них? — шепотить і прикриває повіки.
Тато не здається:
— Дівчата, ви мене сьогодні до лікарняного довести хочете?
— Чому Дмитро тебе підкупним назвав? Я не вірю, що ти міг хабаря отримати. Ти ж… Ти мій тато! Ти — чесний, справедливий. Я завжди на тебе рівняюсь, — терпка образа скувала горло.
Тато хапає в обійми:
— Вибач, вибач, донечко, — обціловує голову. — Щоб мені руки повсихали! Забудьмо все, з’їздимо на море разом, так?
Стискаємо ще дужче обійми. Батько просить залишити все, як є. Не зв’язуватись з Бойками.
— Ні, зажди, — викручуюсь, — мені потрібно знати.
— Я подумав, може, й дійсно давлю на тебе. Займайся чим бажаєш. Мама казала, ти вдома статті пишеш і непогано заробляєш.
Втрачаю контроль, не хочу верещати, як порося:
— Чому так важко відповісти? Тату, я не відступлю. Сам вчив. Тому пояснюй.
— Остерігайся Дмитра Бойка, чуєш мене? — погрожує вказівним пальцем.
— Мені необхідний якісний репортаж!
— Це прокляття на нашу сім’ю, — тато йде на кухню.
Рушаю позаду, але мама зупиняє.
— Мам, ну що ви, як діти. Яке ще прокляття?
— Олю, — взяла за руку і ледь стиснула, наче сповіщає про болючу втрату, — з часом все стане на свої місця. З репортажем ти невчасно, у батька на роботі купа справ. Він працює допізна.
— Так мені про одну єдину, а не про купу…
Йду за татом. Він, обпершись на підвіконня, киває у двір:
— Його авто?
— Так, — виглядаю з-за спини.
— І що ж він чекає?
— Не знаю. Тату, коли з «Мрії» арешт зніматимеш?
— Для нього запитуєш?
— Для репортажу! — стриманість втомила. — До чого тут взагалі сім’я Бойків. Я запитую про комплекс відпочинку. Ніколи не розпитувала б інформацію для когось! Як ти міг таке подумати про мене?
— Ви добре одне одного знаєте?
— Ні, — переводжу подих, скандалістка з мене ніяка. Надто швидко втомлююсь. — Він просто знайомий.
— Та бачив я ваше знайомство.
— Тату… Я доросла вже…
— Ніяк не звикну…
Обіймаю міцно-міцно, а він мене. Крадькома виглядаю ще раз у двір. Справді, чому Дмитру не забратись звідси?
— Тримайся якомога далі від Бойків, — гладить спину. — Це люди-паразити. Візьмуть, що потрібно, і викинуть, як папірець від цукерки.
— Звідки знаєш? Ви були друзями з Борисом Миколайовичем?
— Зі старим покидьком теж знайома? Ти знущаєшся, Олю?
— Робота звела нещодавно, ось і все.
Тато скрипить зубами:
— Боря щось розповідав про суд чи «Мрію»?
— Я у тебе вирішила дізнатись.
Тато супиться. Думаю про те, з якою зневагою він вимовив ім’я «Боря». Отже, зіпсовані відносини справа рук наших батьків, а я з Дмитром опинились в обставинах. Здається, я задоволена таким фактом.
— Він сам. Перший приїхав просити допомогу, — батько смакує кожне слово. — Конкретики у слідства ще не було, а Боря вже дзвонив мені. Боявся за свого хлопця.
— Кажуть, що Борис за благодійний фонд хвилювався, а не за сина.
— Плітки. Він не приїхав би власною персоною до мене через якийсь фонд. Нізащо. У нього штат адвокатів. Я не хотів тієї розмови. Ніяких висновків ще не було. Хлопця на експертизи забрали. Слідчі одразу підтвердили стан афекту.
— Він опирався?
— Ні, абсолютно. У нього розсічення голови, дезорієнтація була. Взагалі незрозуміло, як і чим він наніс удар покійниці, — тато замовк, примружившись. — Боря одразу перейшов до справи, без відступів. Просив назвати суму, будь-яку, аби тільки хлопця визнали не врівноваженим. Я промовчав. Сказав, що потрібно чекати експертизи й все. І залишив його у болючих роздумах, як він мене колись…
— Які ще роздуми?
Тато наче прокинувся зі сну. Блиснув очима і втік до ванної. Ну ось, маєш… Дорослий чоловік. З ванної крикнув, щоб я ставила чайник на плиту і каву заварила. Кричу у відповідь: «Чекаю продовження». Тиша.
Мама на балконі.
— Хлопчик твій поїхав, — тисне долоню до грудей.