Глава 8

Ми підходимо до знайомої BMW семірки. Здається, що авто таке ж насуплене, як і Бойко. Він відчиняє дверцята.

— Сідай, я з твоїм нещастям розберусь, — вказує на моє Fabia.

— Чому це нещастя? Нормальне авто! — віддаю ключі.

— Нормальне, — заходиться сміхом.

— Бойко, не смій…

— Та пожартував і все. Сідай.

Він терпляче чекає, доки я навмисно довго вмощуюсь на сидінні й невдоволено кривлюсь. Як тільки прикрила дверцята, спрацював центральний замок. От вже нестерпний! Стоїть на тротуарі й шле поцілунки.

Доки Дмитро викликає евакуатор, я блаженно вдихаю запах персикового поліролю та шкіряного салону. Ох, чує серце, що цей запах назавжди асоціюватиметься з Бойком. Нагадую собі, що маю тримати дистанцію.

— От і все, — Бойко рвучко всівся за кермо і закинув мою сумку за заднє. — Поїхали забавлятись?

— Що? Ні.

— Так, Ольго, так. Сама просилась. І не пошкодуєш, обіцяю.

У мене паніка. Що я роблю взагалі?! Я не можу з ним... Мабуть, збожеволію, якщо він тільки торкнеться.

— Ні, зажди! — намагаюсь зупинити руку Дмитра, що вже вхопилась за панчоху під спідницею.

Він обережно хилить до себе і шепотить: «Ходи до мене». Від тих дій прогнозовано відмикається здоровий глузд.

Дмитро цілує ніжно, потім наполегливіше, потім не встигаю хапати повітря, потім скрикую від болючого укусу, а він усміхається у губи й зовсім нахабніє... Повертаюсь до тями, коли його рука ковзнула під спіднє.

— Ні-ні-ні, — благаю.

Він зупиняється, але руку не прибирає. Дихаємо одне одному в губи:

— Ти ж не проти, я знаю.

— Я не можу… Я со-ромлюсь, — ледве вичавлюю.

Бойко відсахнувся.

— Ти жартуєш? — прогарчав.

— Ні, — голос тремтить, я абсолютно розгублена. — Вибач.

— Що вибачати? Поясни, — злиться, аж жили на шиї розпухли.

Що пояснити? Я боюсь своїх спогадів? Чи пояснити, що єдиний мій досвід був півтора року тому та ще й з ним. Тільки він не пам’ятає. Сльози зібрались клубком у горлі. Вас мені не вистачало! Чую сердите: «Поясни». Я не можу себе контролювати, й сльози течуть по щоках.

Бойко лається,  потім спокійніше запитує, чи я незаймана. Заперечую. Дмитро скрикує: «Так у чому справа? Сама ж пропонувала до тебе їхати!» — і вистрибує з авто.

Не можу опанувати себе. Ну що це? Дмитро повертається з пляшкою води.

— Треба було ще й дзеркало розбити на твоєму авто, — жує нижню губу. Відпиває трохи води, а потім простягає пляшку.

— Не хочу.

— Пий!

— Не хочу, кажу!

— Припини ревіти!

— Я не можу заспокоїтись по команді, Бойко!

— Дуже погано. Тренуйся!

— Та ні. Краще від тебе якомога далі триматись, — штовхаю дверцята, вони не піддаються. — Відчини.

— Ще чого захотіла!

Знову накочують сльози, Дмитро переводить подих і нахиляється до мене:

— Все, досить, — знову лізе під спідницю. Я б’ю його у груди. — Мала, ти даремно...

— Я не впевнена! — захлинаюсь відчаєм.

— Так скажи мені про це! Я ж не вмію читати думки, дурепо!

— А ти пихатий гусак!

Так голосно сперечаємось, що перехожі звертають на BMW увагу. Бойко починає реготати:

— А вдавала з себе Міс Спокій. Ну як, краще?

— Ні, не краще. Бо нічого не змінилось. Я на таксі поїду.

— Ні.

Свердлю його поглядом, він вмить серйознішає:

— У чому справа, Олю?

Демонстративно схрещую руки на грудях і відвертаюсь у вікно.

— Гаразд. Вдома з тобою розберусь.

Фиркаю у відповідь.

— Щось сказати хочеш? — Бойко нахиляється.

— Ні, — бубоню під ніс.

Навіщо взагалі сіла до цього авто! Пасок безпеки вдавив у сидіння і клацнув, я зойкаю. Дмитро закляк, уважно розглядає мене:

— Я не зроблю тобі боляче, Олюнь. Тільки якщо сама цього забажаєш.

— Навряд, пане Бойко, — дивлюсь на його усмішку і розумію, що, скоріш за все, збрехала.

Мчимось між смугами. Мене буквально вдавлює в сидіння. Дмитро спритно об’їжджає авто та автобуси, я закочую очі, прошу повільніше, він знову вибухає лайкою, вимагає припинити наказувати. Марно сперечатися. Зо два рази пролітаємо на червоний, я уявляю, як мене оплакуватимуть батьки.

Бойко обіцяє прогулянку на мотоциклі, захопливо протягуючи: «От де швидкість справжня». У нього аж очі виблискують, а мені нутрощі підперли горло. Достатньо авто, в якому прямо зараз відбувається смертельний атракціон. Хоча мушу визнати, приїжджаємо ми за дуже короткий час.