Глава 7

Вирішую залишити сумку в авто, щоб не заважала. Відкриваючи дверцята, помічаю, що заднє колесо пробите. Як же так! Тільки сьогодні сіла за кермо. Сльози сковують горло, а коліна трясуться. Батько точно відбере посвідчення.

— Щось сталось? — Дмитро підходить ближче.

— Колесо пошкодила. Я тільки з ремонту… Я обережно їхала.

Шморгаю носом і оглядаю з надією. Гума висить ганчіркою на диску. Бойко зітхає і тягне в обійми.

— Заспокойся, мала. Я підвезу тебе.

— Не розумію як... Я ж навіть листя сухе об’їжджаю. Тато точно засмутиться.

— Отже, замінимо колесо без участі тата. Ну, не лий сльози, — обтер мої щоки пальцями й так продовжує тримати обличчя перед своїм.

Здається, я відчуваю тремтіння його тіла, він розглядає мене, схиливши голову набік, і слухає смачні прокльони. Можливо, моя промова ще продовжувалась би, але Дмитро перебив:

— Це я пошкодив колесо. Навмисно, аби підвезти тебе додому. Не думав, що настільки зіпсую тобі настрій. Це ж просто колесо, мала. Ремонт триватиме менше, ніж годину.

Безтурботно усміхається, його відверто забавляють мої сльози.

— Що хотів? — штовхаю у груди. — Нізащо з тобою не поїду. І прогулянки не буде. Ти просто нестерпний.

Крокую якомога далі від цього покидька, обтираючи вологі щоки. Гадюка породиста! Для нього це просто загравання.

— Чому злишся? Поговорімо про це, чому вередуєш, — наздоганяє.

«Покидьок! Клятий Бойко!» — лаюсь про себе, а потім розвертаюсь на підборах і підіймаюсь навшпиньки, щоб висловити йому у пику:

— Я не люблю таких сюрпризів!

— Не любиш залежати від когось?

— Не чіпай мої речі!

— Твої? Це батьки придбали авто. Воно не твоє.

— А ти своє сам придбав чи татко забезпечив?!

— Сам! Можу дозволити собі, якщо не помітила.

— Навіть не роздивлялась! Ти надто нецікавий для мене.

Він схопив за потилицю і боляче вчепився у губи. Земля розгойдується. Я не можу опиратись. Це надто солодко. Мить, і він відштовхує мене.

Стоїмо посеред тротуару. Від нашого дихання ось-ось спалахне сухе листя. Він задоволено сміється і протягує руку:

— Ходімо вже, бо з’їм прямо тут.

Бойко стискає мою руку. Не можу думати й опиратись. Півтора року намагалась забути його смак, і за секунди все скотилось до дідька. Це просто магія якась. Або чортівня. Відчуваю натиск, голос лунає здалеку:

— Було б легше, якби покричала. А ти геть не скандалістка.

— Не хочу тебе ображати, — йду поряд з найкращим чоловіком у світі і рахую бруківку під ногами.

Він дивиться на мене, я відчуваю. «Зберись, Олю, і запитуй про фотографа, доки Бойко ще чогось не втнув». Ми спускаємось до фонтану, але там людно. Мовчки оглядаємось у пошуках тихого місця. Дмитро стискає наші руки, знову притяг до грудей, і я почуваюсь м’якою іграшкою в обіймах дорослого хлопчика. Потім тягне у Літній театр[1]. Там теж гамірно, на великому екрані — «Ну, постривай!», але далі під стіною є вільна лавка. Туди і йдемо. Навколо бігають діти зі стрічками у руках. Такі ж шовкові, різноколірні гірлянди висять у різні сторони від центру. Здається, що сюди осінь не наважилась завітати.

— О, морозиво забув! — Дмитро крутнувся біля лавки.

— Я не хочу морозива.

— А що ти хочеш? — стоїть струнко, підборіддя задерте, а хитрі очі дивляться на мене зверхньо.

— Розповідь про фотографа.

Бойко морщить носа:

— Що ти вчепилась із тим фотографом? Можливо, не псуватимемо прогулянку неприємними розповідями?

— Можливо, досить на сьогодні твого характеру?

— Але ж він тобі подобається, — наступає, змушуючи сісти на лавку.

— Не можу впевнено відповісти... Потрібне більш близьке знайомство і менш людне місце, — знаю, що граюсь з вогнем, але із задоволенням з’їдаю його поглядом. Навмисно зупиняюсь на широкому паску, що перед обличчям.

Він кахикає і сідає поряд. Його шепіт змушує стиснути коліна.

— Обов’язково познайомлю, — ледь торкається шкіри, відтягуючи светрик, і цілує ключицю. Я ледве дихаю. Я ледве існую.

— Ти… — перевела подих і голосніше повторюю: — Ти почнеш розповідати нарешті?

— Цей фотограф спав із моєї колишньою, — Дмитро продовжує пестити ключицю і шию.

— І все? Вся розповідь?

— Подробиці я не знаю. На щастя.

— А в кафе можна було сказати? — відсахнулась.

— А прогулянка? — він виглядає похмурим чи ображеним, не розберу.

— Можна й без причини йти на прогулянку.

— Ти пішла б зі мною?

Я здивована, що Бойко взагалі може бути невпевненим. Сидить і супиться.