Вирішую залишити сумку в авто, щоб не заважала. Відкриваючи дверцята, помічаю, що заднє колесо пробите. Як же так! Тільки сьогодні сіла за кермо. Сльози сковують горло, а коліна трясуться. Батько точно відбере посвідчення.
— Щось сталось? — Дмитро підходить ближче.
— Колесо пошкодила. Я тільки з ремонту… Я обережно їхала.
Шморгаю носом і оглядаю з надією. Гума висить ганчіркою на диску. Бойко зітхає і тягне в обійми.
— Заспокойся, мала. Я підвезу тебе.
— Не розумію як... Я ж навіть листя сухе об’їжджаю. Тато точно засмутиться.
— Отже, замінимо колесо без участі тата. Ну, не лий сльози, — обтер мої щоки пальцями й так продовжує тримати обличчя перед своїм.
Здається, я відчуваю тремтіння його тіла, він розглядає мене, схиливши голову набік, і слухає смачні прокльони. Можливо, моя промова ще продовжувалась би, але Дмитро перебив:
— Це я пошкодив колесо. Навмисно, аби підвезти тебе додому. Не думав, що настільки зіпсую тобі настрій. Це ж просто колесо, мала. Ремонт триватиме менше, ніж годину.
Безтурботно усміхається, його відверто забавляють мої сльози.
— Що хотів? — штовхаю у груди. — Нізащо з тобою не поїду. І прогулянки не буде. Ти просто нестерпний.
Крокую якомога далі від цього покидька, обтираючи вологі щоки. Гадюка породиста! Для нього це просто загравання.
— Чому злишся? Поговорімо про це, чому вередуєш, — наздоганяє.
«Покидьок! Клятий Бойко!» — лаюсь про себе, а потім розвертаюсь на підборах і підіймаюсь навшпиньки, щоб висловити йому у пику:
— Я не люблю таких сюрпризів!
— Не любиш залежати від когось?
— Не чіпай мої речі!
— Твої? Це батьки придбали авто. Воно не твоє.
— А ти своє сам придбав чи татко забезпечив?!
— Сам! Можу дозволити собі, якщо не помітила.
— Навіть не роздивлялась! Ти надто нецікавий для мене.
Він схопив за потилицю і боляче вчепився у губи. Земля розгойдується. Я не можу опиратись. Це надто солодко. Мить, і він відштовхує мене.
Стоїмо посеред тротуару. Від нашого дихання ось-ось спалахне сухе листя. Він задоволено сміється і протягує руку:
— Ходімо вже, бо з’їм прямо тут.
Бойко стискає мою руку. Не можу думати й опиратись. Півтора року намагалась забути його смак, і за секунди все скотилось до дідька. Це просто магія якась. Або чортівня. Відчуваю натиск, голос лунає здалеку:
— Було б легше, якби покричала. А ти геть не скандалістка.
— Не хочу тебе ображати, — йду поряд з найкращим чоловіком у світі і рахую бруківку під ногами.
Він дивиться на мене, я відчуваю. «Зберись, Олю, і запитуй про фотографа, доки Бойко ще чогось не втнув». Ми спускаємось до фонтану, але там людно. Мовчки оглядаємось у пошуках тихого місця. Дмитро стискає наші руки, знову притяг до грудей, і я почуваюсь м’якою іграшкою в обіймах дорослого хлопчика. Потім тягне у Літній театр[1]. Там теж гамірно, на великому екрані — «Ну, постривай!», але далі під стіною є вільна лавка. Туди і йдемо. Навколо бігають діти зі стрічками у руках. Такі ж шовкові, різноколірні гірлянди висять у різні сторони від центру. Здається, що сюди осінь не наважилась завітати.
— О, морозиво забув! — Дмитро крутнувся біля лавки.
— Я не хочу морозива.
— А що ти хочеш? — стоїть струнко, підборіддя задерте, а хитрі очі дивляться на мене зверхньо.
— Розповідь про фотографа.
Бойко морщить носа:
— Що ти вчепилась із тим фотографом? Можливо, не псуватимемо прогулянку неприємними розповідями?
— Можливо, досить на сьогодні твого характеру?
— Але ж він тобі подобається, — наступає, змушуючи сісти на лавку.
— Не можу впевнено відповісти... Потрібне більш близьке знайомство і менш людне місце, — знаю, що граюсь з вогнем, але із задоволенням з’їдаю його поглядом. Навмисно зупиняюсь на широкому паску, що перед обличчям.
Він кахикає і сідає поряд. Його шепіт змушує стиснути коліна.
— Обов’язково познайомлю, — ледь торкається шкіри, відтягуючи светрик, і цілує ключицю. Я ледве дихаю. Я ледве існую.
— Ти… — перевела подих і голосніше повторюю: — Ти почнеш розповідати нарешті?
— Цей фотограф спав із моєї колишньою, — Дмитро продовжує пестити ключицю і шию.
— І все? Вся розповідь?
— Подробиці я не знаю. На щастя.
— А в кафе можна було сказати? — відсахнулась.
— А прогулянка? — він виглядає похмурим чи ображеним, не розберу.
— Можна й без причини йти на прогулянку.
— Ти пішла б зі мною?
Я здивована, що Бойко взагалі може бути невпевненим. Сидить і супиться.