Глава 6

Я страшенно хвилююсь. Так хвилююсь, що зранку не пішла на пробіжку і тепер картаю себе за лінощі. Ніякої сили волі! На роботу з фотозонами знадобився всього день. Подзвонила навіть В’ячеславу — фотографу-коханцю, з пропозицією. А тепер потрібно дзвонити Бойку та домовитись про зустріч. Хоробрості мені забракло, тому надсилаю сповіщення. О, він одразу прочитав... У мене точно луснуть перепони у вухах від напруги. Дзвонить. Дідько! Навіщо дзвонити, напиши просто!

— Я готова, тобто проєкт готовий, — випалюю.

— Га-разд…

Це все, що він спроможний відповісти? Мене пів дня трясе, а йому «гаразд». Боягузтво поступається місцем роздратованості:

— На 11:00 в Міському Саду вас влаштує?

Тиша. Очікую.

— Що? Так. Добре, маленька. Кафе «Франзоль». Яка страва улюблена?

— Шаурма, — відповідаю крізь зуби. — До зустрічі, Дмитре Борисовичу.

Тисну відбій. Чудово просто! «Гаразд, моя маленька...», «які страви…» перекривлюю гусака. Ніколи не дзвонитиму йому перша.

На зустріч приїжджаю в шкіряній спідниці-сонце та вкороченому шоколадному кашеміровому светрику. Зовсім не по-діловому, але до бісиків гарно.

День неймовірно осінній, теплий, ясний, пожовкле листя відбиває ще більше сонця. Та пора, коли радієш осені й не думаєш про голі чорні дерева та непримітну листяну масу під ногами, затяжні дощі та пронизливий холод. Та пора, коли осінь й сама радіє своєму приходу.

Ледь втиснулась на стоянці. В Міському Саду людно, хочеться прогулятись вниз до Оперного, а потім до Морського Вокзалу. Чи зайти в Стамбульський[1], там прекрасно в будь-яку пору року. А натомість мушу сидіти з паном Бойком, сподіваюсь, хоч не довго.

Замовила морозиво з вишневим джемом, підготувала теку з ескізами й взялась за вивчення статей про закоханість.

Дзвонить телефон, від несподіванки надто швидко відповідаю.

— Олечко, привіт, моя дорога. Ти підготувалась до зустрічі? — у слухавці солодко лепечить Єва.

Довелось декілька разів ковтнути слину, щоб спазм у горлі минув:

— Еее, так. Саме збираюсь обговорити деталі з Дмитром Борисовичем.

— Він вимагає офіційності? Просто нестерпний, так?

— Нормальний, — ледь чутно промовляю.

— Ох, тобі, певна річ, що він милий. Мені… Ми з Борисом схвалюємо ваше спілкування. Наш син нарешті щасливий, — у неї помітно зірвався голос.

Розмірковую, коли це встигла Дмитра щасливим зробити. Єва продовжує:

— Я хотіла б дати декілька порад. Дмитрик запальний, тому намагайся більше слухати його. Все-все, що він розповідає. Розпитай про його справи, окрім фонду. Чим займається у Коблево. Хто його друзі? Які у нього плани? Ну, це теми для розмови, розумієш мене, Олечко? Я хоч і не рідна мати, але дуже хвилююсь, він абсолютно закрився від нас.

— Так, Єво Олегівно, розумію.

— Ти чудово ладнаєш із Дмитром, ви так мило спілкувались у парку, напевне, він уже вважає тебе найкращим другом. Гаразд, не відбиратиму твій час, потім обов’язково розповіси мені, як побачення пройшло.

— Це не побачення, а ділова зустріч, — не можу приховати обурення.

— Ну, так-так… Все, цілую і чекаю новин.

Кладу телефон на стіл і боюсь втягнути повітря. Я маю шпигувати за Дмитром? Розпитувати про плани? Розгубилась, хочу миттю підвестись і втекти додому. Міцно хапаюсь руками за стілець. Ні, одного разу я втекла вже. До тепер не можу спати спокійно, тому… Шукаю очима потрібну строку у статті і читаю, зціплюючи зуби. Все добре, адже Бойки й гадки не мають, з ким вирішили гратись.

Кажуть, на зустріч потрібно приїздити завчасно, щоб краще звикнути до обстав і впевнено зустрічати гостя. Ну не знаю, бо, коли Бойко з’явився у дверях, вся моя впевненість розтанула, як замовлене морозиво. Його білосніжна сорочка ріже очі. Хижо посміхнувся і повернув до барної стійки. Широкий пасок, темно-сині штани обтягують сідниці… Ох, не про справи я думаю. Поки він відвернувся чогось там замовити, встигаю ще раз глянути у дзеркальний екран телефону і струснути зачіску рукою.

— Думаєш, розумного вигляду додає? — киває на мої окуляри.

— Ні, не думаю… Тобто… До чого це запитання? Окуляри для читання, — голос ніяк не набуде звичного тону.

Я стягнула аксесуар, боляче надавивши пальцями на вушні отвори, тому що всередині розігрались церковні дзвони.

— І що ти читаєш? — супиться, вп’явся очима у вуста.

Намагаюсь спокійно дихати.

— Читала статтю про те, як керувати своїм гнівом.

Бойко вигнув брову і нагнувся через стіл. Здається, він посміхнувся.

«Ні, Олю, спочатку думаєш, потім говориш…»

Дмитро взяв морозиво, поклав маленьку порцію собі до рота. Повільно облизав ложку і промовив:

— Ммм…. Вишневий джем — смачно, а морозиво — лайно. Можу показати місце, де справді смачні десерти.

Жбурнув ложку в морозиво і посунув його на середину столу. Я сиджу з відкритим ротом від того дійства, а уява швиденько прикинула, де б на його тілі найсмачніше розташувалося морозиво. Дмитро, наче вгадав мої думки, задоволено вишкірився. Його погляд говорить: «Попалась», а мій — впав на ноги, де лежить тека. Тека! Я згадала, чому сюди прийшла.