Глава 5

Біжу крізь вранішній жовтневий туман. Він пахне безтурботними шкільними роками. У навушниках — «Сова?» Монатіка. Пів ночі я намагалась прийняти останні події. Зрозуміло одне: нічогісінько не зрозуміло. Як взнати, що за ненависть у батьків до Бойків, чому зі звичайної волонтерки я враз перетворилась на Головного Генератора Ідей у «Другому шансі»? Якого біса я взагалі поїхала півтора року тому на те дурне відкриття у Коблево? Кляте Коблево!!!

Захекана зупиняюсь. Це Валентина з чоловіком вмовили їхати. Ну от. Винуватці знайдені... Тобі краще, Олю? Ні. Аніскілечки. Чому ж? Тому що я в захваті від мого скаженого Бойка. Сміюсь у туман. Дурна, тому і влізеш у ще більшу халепу. Це очевидно. А ще я хочу… Я повинна повернути йому керування фондом і «Мрію». «Мрію» обов’язково. Він через мене все втратив, отже, мені й повертати. Потрібно взнати у батька, що з арештом майна у справі Дмитра. Тому вперед, Олюню, біжи. Виснажуй ледачих тарганів в голові.

За сніданком гортаю в інтернеті імена фотографів Одеси. Електронна пошта миготить сповіщенням. Замовлення статті. Привіт, фріланс… Я можу дозволити собі розслабитись. Позаду місяць цілодобової праці проти алкоголю. Ммм… Віскі з льодом... Це смак Дмитра. Яке божевілля. Знову п’янкі спогади про те, як втікала у Київ, як пила, коли несила було без Бойка. Новини з інтернету про арешт та хід справи були краплею на дні чарки. Годинами дивилась на екран з фото, або ж просто на новину з його прізвищем у заголовку.

Соромно. Страшно.

Йду до ванної, холодна вода в обличчя допомагає, як завжди. Я пережила, я сильніша, ніж віскі. Сильніша, ніж Бойко. Він лежить на підлозі, а я б’ю у відповідь. Тому я сильніша. Я знаю це. Знаю. Заспокойся, серце. Хух…

Відкриваю листа. «Як впізнати справжнє кохання?» Оце так тема. Просто пречудова... Робота не спішна. Головне — оригінальність тексту. Це без проблем. Оплата вища, ніж моя заявлена. Нууу... Гаразд. Приймаю. Відповідаю на листа, додаю умови та можливі спірні моменти. Замовник одразу підтверджує, ніяких домовленостей. Серце тисне. Це нестандартна ситуація, чи просто я наполохана останніми подіями й трохи недовірлива. Гмм... Потім розберусь, часу на написання достатньо.

Наразі горить «Другий шанс». Так, це цікавіше, ніж писати на замовлення. Мені страшенно подобаються нові можливості, от тільки Дмитро, здається, не в захваті. А я до смерті боюсь зробити йому боляче.

Отже, фотозони, відомі фотографи, миттєві світлини та сертифікати зі знижкою на професійну фотосесію. Здається, привабливо. Головне, змусити відвідувачів віддавати гроші на благодійність. Це основний показник успіху ідеї.

Щодо фотографів... Не кожен бажає, не у всіх є час. Насправді я хочу вмовити тільки одного. Того, що працював із покійною дівчиною Дмитра, моделлю Елізою Кабо. Пальці набирають ім’я у пошуку. На екрані зваблива оголена брюнетка. Гарна, як лялька. Далі світлини з чорною стрічкою у кутику.

Знову ванна кімната... Мене трясе і нудить. Еліза Кабо. Колишня. Дівчина. Бойка. Покійна дівчина. Вони зустрічались два роки, забагато для характеру Дмитра. Отже, були почуття. Він знав, що модель надто тісно співпрацює зі своїм фотографом. Через це сварились. І востаннє ревнощі зіграли головну роль. Писали, що у Дмитра на телефоні знайшли фото та відео доказів зради. Нібито сам фотограф і надіслав їх зранку в день фатальної суперечки у Коблево. Правда чи ні, напевно, ніхто, крім Дмитра, не знає. Цікаво. Безумна думка точить мозок. Швидко гортаю інформацію, о так. Сторінка інстаграму, де востаннє згадувалось ім’я моделі. Нік @tvoja_detka опублікувала фото Елізи в річницю з дня смерті. Секунду пальці тремтять над екраном телефону. Пишу їй про зустріч. Вона відповідає одразу ж. Вигадую на ходу про інтерв’ю в пам’ять про Елізу Кабо. Дівчина погоджується, з умовою, що будуть її світлини у репортажу. Запевняю, що прохання врахується. Домовились через дві години у ресторані «Сквер», що на Таїрове[1].

Не розумію, яким чином приїжджаю швидше зазначеного часу до ресторану. Чекаю в авто. Моя співбесідниця — Маргарита, білявка у фіолетовому плащі. Так я маю її впізнати. В салоні грає «The Hardkiss» «Кораблі», мої почуття замотались, як клубок ниток. Я ж маю лише репортаж зробити, щоб отримати роботу, маю повернути йому те, що необдумано відібрала, а не влазити в життя і тим паче в минуле. Навіщо ця зустріч?! Трясця, вмикаю двигун, підводжу погляд і бачу ефектну білявку, що з’являється з-за рогу і йде всередину закладу.

Ми привітались, замовили каву. Я дістаю новенький блокнот і записую слова та фрази дівчини. Декілька жартів і формальних запитань. Відчуваю себе злодійкою, яку ось-ось впіймають, тому переходжу до цікавих мені запитань:

— То Дмитро Бойко кохав Елізу?

— О, так. Так! У них божевільні відносини були, — білявка мрійливо закочує очі. — Він із неї зробив модель. Ну, його гроші зробили.

— Тобто їй потрібні були його гроші?

— Ні. Ну, так, але це не друкуйте в інтерв’ю, — розчепірює пальці.

— Звісно ж. Але для загальної картини мені потрібно розуміти реальні відносини між цими двома.

— Для якої картини? — ідеальний макіяж морщиться.

— Ну, так говорять журналісти між собою, — ковтаю сміх. — Отже... Розповідайте, що і як було, і фотографуватимемось для статті.

Ця ідея блаженно подіяла на Маргариту, і вона пошепки починає:

— Ви ж розумієте, як важко вийти моделі на професійний рівень. От Елька і використовувала гроші свого хлопця для досягнення мети. Вона хотіла зі своїм фотографом виїхати в Європу і там працювати…