Глава 3

Телефон гудить під подушкою. Але це не сигнал будильника. Отже, ще трішки подрімаю. Солодко потягуюсь і підтягую ноги до грудей. Телефон знову гудить.

Лаюсь, дістаю його з-під подушки. На екрані 9:30 і дванадцять пропущених від Софії. Як 9:30?! Трясця! Будильник о 8:00 мав дзвонити. Здригаюсь від вхідного дзвінка.

— Нарешті! — голос Софії схвильований. — Олю, я в лікарні. Малий зранку з ліжка гепнувся. Здається, все гаразд, але в парк пізніше приїду. Я дзвонила керівництву, щоб когось прислали за інвентарем для квесту. Свекруня щойно дзвонила, у мене водій вже був. Біля твого будинку вже хвилин з десять має чекати. Поквапся, будь ласка, ти вигадала квест, отже, ти — головна на цьому заході. Дзвони, як будуть питання.

І обриває зв’язок. Я намагаюсь переварити інформацію, човгаю ногами до балкона. Добре, що перестінок демонтований і балкон це просто продовження кімнати, бо переступати через пороги немає ніякого бажання. Опирають колінами на м’який диванчик вздовж балкону і виглядаю на вулицю. Ой, під під’їздом дійсно стоїть чорний джип. Ох я ж…

Однією рукою одягаю джинси, нога застряє у дірці на коліні, ледь не падаю на дупу. Іншою рукою — вмиваюсь. Хвала людині, що вигадала ламінування вій. Одразу видно на обличчі, де очі. Вологими руками збиваю зачіску... Уууу... Пухнаста голова... Удам, що такий задум. Джемпер, кросівки... А кава… Та яка кава, Олю! Все, біжу. Ні. Повертаюсь за текою з матеріалом та рюкзаком. Тепер біжу.

Вже перед дверцятами джипа помічаю, який високий поріг, і з зусиллям застрибую на сидіння. За кермом — Дмитро Бойко. Я вистрибую з авто і стою перед відчиненими дверцятами. Цікаво, він прямо зараз буде вибивати з мене дурість? Руки німіють, здається, я непритомнію. Тримаюсь за дверцята. Він — спокійний, зосереджений, розглядає мене, потім ліниво дивиться на годинник і знову на мене. Бубонить щось собі під носа.

— Можна? — пошепки запитую.

— Дурне питання, — протягує.

Так, це точно, що дурне. Він схожий на товстого кота, якого зігнали з улюбленого місця. Темно-сірий светр-кенгуру з високим коміром-капюшоном підбурює вигадане порівняння. Милий котик. Переводжу подих і знову всідаюсь на сидіння. Щойно я зачинила дверцята, спрацював центральний замок авто.

— Попалась, — хрипить водій.

— Я зараз знепритомнію, якщо ви не припините…

— Я вмію повертати до тями, не хвилюйся, — викручує кермо. А я намагаюсь спокійно дихати.

Довго їдемо мовчки, тихо грає альбом «The Hardkiss». Ми добряче запізнюємось, швидка їзда раз за разом підіймає нутрощі до горла. Намагаюсь виглядати спокійною, але думки гоцають у голові. Яким чином син власника благодійного фонду власною персоною приїхав зранку по мене? Ну гаразд, за інвентарем, але ж потім по мене? Ще й після того, що було в «Мрії». Звідти він мене не хотів підвезти, а з одного району міста в інший, та ще й зранку… Хотілося б зрозуміти послідовність його думок. Я вчепилась у рюкзак, що тримаю на ногах. Поглядаю на водія. Його коротке темне волосся трохи прим’яте над скронею. Я знаю, яке м’яке воно на дотик, і знаю, звідки два невеликих білих шрами над вухом, які ледь помітні для інших.

— Дякую, що заїхав, — сама не очікувала, але кажу це вголос.

Він киває і ліниво керує далі однієї рукою, інша лежить на джинсах, здається, синіх. Я боюсь роздивлятись, бо уявляю, як вони обтягують його сідниці, й червонію з ніг до голови. Краще мовчки дивитись у вітрове. Ще декілька хвилин тиші, й Дмитро злісно гупає обома руками по керму:

— Ну ось і поснідали, — знітився.

Ми потрапили в затор біля Морського Порту. Ранок сонячний, ясне небо проймає холодом. Легкий туман разом з вихлопними газами малюють між авто кудлаті хмари. Чудово, що я сьогодні у парку буду. Без причини не пішла б гуляти й не бачила цієї краси. Дмитро відчиняє вікно й озирається. Я здригаюсь від крижаної свіжості з моря і лаюсь про себе, бо забула взяти теплий одяг.

Він розглядає мене і запитує:

— Замерзла?

— Так. Трохи, — зіщулилась.

— Чого така налякана?

— Ти обіцяв дурість вибити...

— До «Мрії» не підходь, мав на увазі. Каву з молоком полюбляєш? — вмикає обігрівач.

— Так, — я здивована. Хоча просто вгадав.

Дмитро усміхається і коситься на мене:

— Ніжна з гірчинкою...

У мене слова в горлі застрягли. Лупаю у вітрове скло і ледь стримую усмішку. Нарешті їдемо.

У парку організовано розкладають лабіринт для квесту. Наше місце у самому центрі, поряд проходить Ґешефт, вже досить людно, потрібно швиденько все підготувати. Вітер з моря освіжає до кісток. Зі мною ще четверо волонтерів, і я берусь розподіляти обов’язки. Вони з цікавістю поглядають на мене. Можливо, тому що приїхала з Бойком? Дмитро підлив ще олії у вогонь:

— Олю, ти всі вказівки у лабіринт взяла, бо не вистачає?

Він допомагає розставляти вказівки з загадками всередині лабіринту.

— Так. Ось останні, — мене періодично трясе від вранішньої свіжості.

Він насупився, стежачи, як я загортаю задубілими пальцями конвертики.