Глава 2

По спині прокочується морозна хвиля. Це від мозаїки у ванній, до якої тулюсь з надією. Може, не помітять? Може, все минеться? Туман навкруг стискає горло. Зойкаю, падаючи вниз…

Я прокидаюсь спітніла і захекана. Від теплого аромату млинців, що пробрався через тоненьку щілину у дверях кімнати, лоскочить ніс. Це рідний дім. Батьки живуть в передмісті, всього пів години їзди від моєї квартири.

Потягуючись, згадую вчорашній день. В грудях боляче розчарування. Вночі виголосила конструктивний монолог, і виявилось, що реальний Дмитро Бойко мені на користь. Якщо хочу спокійно жити, потрібно триматись якомога далі від цього хлопця. А почуття минуть. Всі кажуть, що проходять з часом.

— Прокинулась? Нарешті, — у дверях з’являється татко. — Мама каже, ти вчора зовсім без настрою приїхала. Що сталось? — тато опускається на край ліжка.

— Нічого страшного, — намагаюсь говорити впевнено, але гнів Дмитра переслідує, і серце вмить починає лупити у скронях. — Невдалий репортаж. Ось і все.

— Ти повернулась на свій канал?

— В процесі, — відповідаю і соваюсь на стільці, згадуючи про Валентину, яка й переконала взятись за репортаж. Не хочу повертатись до колишньої роботи, але батьки мозок виносять, до того ж останній запій закінчився пробудженням у власному блювотинні з ножем у руці. Зараз будь-яка зайнятість допоможе позбутись залежності.

— Це похвально. Нарешті розважливі рішення.

— Потрібна твоя допомога, тату.

— Слухаю.

— Мені про справу півтора річної давнини необхідна інформація.

— Ооо… Млинці–млинці–млинці, — проспівує тато і виходить з моєї кімнати.

Зітхаю у стелю. Тато не любить вдома розповідати про роботу. В дитинстві я переконувала всіх, що мій батько шляхетний принц, який замаскувався під прокурора. Завжди врівноважений, справедливий, хоробрий та ще й красень. Справжній принц! А я його найбільший скарб. Він так сильно оберігав мене, що вперше на шкільну дискотеку поїхав зі мною. Від його турботливого погляду зі мною навіть однокласниці боялись привітатись, не говорячи про хлопців. Тому з дискотеками якось не склалось. Натомість чекала вихідних, щоб писати свої перші оповідання. Їх у мене на дві товсті збірки, й колись я таки насмілюсь опублікувати їх.

Підвожусь з ліжка. Ноги ще печуть від нещодавнього забігу. Може, поприсідати й краще стане? Уявляю, як таргани у моїй голові втратили свідомість від цієї ідеї й лежать, двигаючи ніжками. Спокійно, мої любі, я пожартувала.

За сніданком обговорюємо нового сусіда. Будинок навпроти завжди в оренді. Навіть взимку. Цього разу його мешканець — чоловік з Києва. Назар В’ячеславович викладає в інституті. Мама каже, що давненько таких інтелігентів у нас не було, а головне — у нього розпорядок дня. Навіть показував батькам свій щоденник. Мама у захваті від такого планування. Вона — педагог, і у неї завжди все правильно. Білизну прасувати, о 23:00 відбій, 11 класів, а не 9 закінчити, диплом отримати, й вже рік я прострочила з заміжжям. Ох... Напевне, якби я не жила окремо, то моя білизна досі була би прасована. В уяві дякую покійній бабусі за квартиру, в якій живу.

Ми дійшли до чаювання, коли на моєму телефоні задзвеніло нагадування.

— Побачення? — усміхається мама.

— Ні. Це волонтерство. Потрібно дещо підготувати. До речі, завтра у парку Шевченка[1] будемо проводити благодійний квест. Приходьте.

— У мене справ до вечора назбиралось, — тато одразу відповідає, — я затримаюсь.

— Я приїду, — мама підбадьорює. — Може, сусіду запропонувати?

— Так! Зараз же Ґешефт[2] у розпалі. Інтелігенту буде цікаво, — радію. Не часто батьки помічають мої захоплення.

— Отже, вирішено, — батько відсуває свою чашку і зібрався підвестись.

— Тато, а хто вів справу Дмитра Бойка?

Мама злякано блиснула очима на батька, її ложечка в руці цокає об тарілку. Батько спантеличений, гепнувся на стілець. Від хвилювання у нього з’явились сині венозні візерунки на скронях.

— Кого? — пошепки перепитує.

Набираю у легені повітря, бо знаю, що зашаріюсь, ще раз промовивши прізвище:

— Бойка. Дмитра. Півтора року тому він був затриманий…

Тато виставляє долоню перед собою:

— Я знаю далі. Навіщо тобі?

— Я ж на канал повертаюсь, доручили репортаж про «Мрію». Відкриють його чи ні. Чи там конкуренти замішані... Словом, що чекає на «Мрію» в майбутньому.

Батько підвівся і шмигнув з кухні.

— У чому справа? — дивлюсь на бліду маму.

Вона теж підводиться і починає збирати посуд зі столу. Навіть не уявляю причини їхньої поведінки, але дізнаюсь.

Йду коридором до татового кабінету. Він сидить за ноутбуком на невеличкому дивані під стінкою. Стукаю в одвірок. Заходити до кабінету без батька заборонено. Він відривається від екрана, але на мене не дивиться.

— Я вів. А що тебе цікавить?

— Чудово! — тішуся. — Отже, слідство прозоре і справедливе. Так, а коли ж «Мрії» дадуть зелений колір?