Глава 1

Якщо не знаєш, з чого почати — почни з того, що сіє сумніви.

Якщо не знаєш, де межа власного безумства — закохайся.

Якщо не знаєш, хто твій ворог — подивись у дзеркало.

Ранок розпочинається з вереску. Стегна і сідниці печуть вогнем. Навіщо було вчора ганяти, як переляканий заєць! Уухх... Краще сьогодні почала б біганину.

Лаюсь у ванній, лаюсь на кухні, на балконі, де стоїть стіл з ноутбуком. Добре, що у мене звичайна чешка, довші відстані просто не подолала б. Поспіхом знаходжу авто через «BlaBlaCar»[1] і тягну ноги до вказаного місця зустрічі з попутниками.

В авто — молода пара. Розташовуюсь на задньому сидінні й тихо зітхаю. Дивлюсь на своє зображення у дзеркальному екрані смартфона. Подовжене каре ховає бліде обличчя, очі, як віскі на сонці. Вуста знову потріскали... Гірше за похмілля тільки спогади.

Для репортажу я довго обирала вбрання, бо маю представитись дизайнеркою, щоб потрапити на територію розважального комплексу, а в результаті на мені флісовий спортивний костюм.

— Не пізно в Коблево зібрались? — невимушено запитує водій.

— Я у справі.

— А чим ви займаєтесь? — обертається дівчина.

— Дизайнерка. Їду дивитись на закритий комплекс. «Мрія» називається. Чули?

— Це той, де дівчину вбили?

Закипаю і квапливо перебиваю:

— Не вбили. Вона отримала травму голови. А швидка не довезла до лікарні.

Дівчина не вгамовується:

— Ну так. Простіше лікарів швидкої обвинувачувати, аніж винуватих піймати.

— Лікарів взагалі не чіпає ніхто, — смикаю кофту, — але вбивства не було! Можливо, вона сама винна у всьому!

— А що там... Хлопець взнав про зраду і накинувся на дівчину? — водій тиснеться у сидінні.

Знову за сьогодні лаюсь, але про себе. Навіщо взагалі почала цю розмову? Вони довго розбирають версії подій, і, коли мені вривається терпець, перебиваю їх:

— Я була там! У «Мрії»... Так, пара посварилась через зраду. Дівчина перша вдарила хлопця, а потім… Отримала у відповідь, — вдавлююсь у крісло, бо надто емоційно пояснюю. Потрібно заспокоїтись і зачекати ще декілька поворотів на шляху. — А ви куди тримаєте шлях? — намагаюсь бути привітною.

— А ми далі. На Миколаїв, — відповідає водій.

Більше ми не розмовляємо. Я розраховуюсь і виходжу з авто на автобусній зупинці. До комплексу потрібно трохи пройтись, але його вже видно. П’ятиповерхова будівля пустує, і це одразу помітно. Що ближче, то менше повітря стає навкруги. Це наче повернутись у минуле і пережити все знову.

На паркані засохлі канати квітів. На громіздких кованих воротах таблички з зображенням собаки та написом: «Вхід заборонено». Собака мене більше стримує, бо її вже чути. У відлунні комплексу пронизливий гавкіт, схожий на грім. Біля воріт будиночок для охорони. Перевожу подих. Я приїхала не репортаж зробити. Я приїхала відпустити страх, пробачити себе і забути нарешті Бойка.

Гукаю охорону. З численних алей назустріч йде чоловік років п’ятдесяти. З рум’янцем на щоках, невисокий та круглий, він наче котиться по алеї. Страх відступає, я впевнено розповідаю йому про необхідний огляд будівель та меблі. Навіть жаліюсь на біль у ногах від вчорашньої біганини. Ми сміємось, він галантно припрошує на територію. Собака на ціпку, і я радію цьому найбільше.

На території багато альтанок, алей, клумб, але все в сухому бур’яні. Така недоглянута краса. Ми проходимо головним вестибюлем через ресепшн, де я ледь не впала, не помітивши досить високий поріг. З іншого боку фасаду відкривається вид на море. Тут є безліч дитячих зон, але всі каруселі та гойдалки теж потребують ремонту. З поважним виглядом гупаю по стінах, плитці на фасаді, столиках перед будівлею.

— Наступний сезон відкриваємось? — діловито запитую, наче причетна до відкриття.

— Напевно, — розмірковує Іванович. — Раніше ніхто не приїздив, а оце наприкінці літа почало заїжджати начальство.

— Отже, відкриємось.

— Від влади залежить більше. Одеські все гальмують. Мабуть, ще й конкуренти дали «на лапу», щоб довше потримали закритим.

— Серйозно? Багато конкурентів?

— Вздовж берега, — Іванович сміється і веде рукою по морю.

— Часто начальство приїздить?

— Як коли.

По рум’янцю розумію, що Іванович не завжди пам’ятає приїзди начальства.

— Журналісти заїжджали?

— Ні. Більше молодь, яка шукає привидів. Знаєте, ті, що розмальовані тату з ніг до голови. Одні навіть вночі пробрались. Свічок понаставляли на сходах, я ледь Богу душу не віддав, коли обхід робив. Добре, що пес був зі мною.

— Та які ж тут привиди?

— Ну, дівчини... Покійниці… — Іванович крутить пальцем біля скроні.

— Зрозуміло, — всміхаюсь, — але вигадувати полюбляє не лише молодь. Ви не боїтесь привидів?

— Я живих більше побоююсь, — ніяковіє.