Читати оповідання

Тихо. Ледь відчутний вітерець блукає в гіллі дерев, в порожніх коридорах будинків. Немає нікого, майже немає.

Він брів єдиною, розчищеної від заростей, вулицею. Обережно ступав на залишки асфальту, зарослого травою і зруйнованого корінням дерев, що повільно, але вперто звільняли від штучного полону землю.

Жителі залишили домівки, втекли, давно, дуже давно. Місто здавалось мертвим, похованим під зеленим килимом Природи.

Порожні цегляні коробки багатоповерхівок дивились на подорожнього темними проваллями вікон. Будинки закутались в покривала з плюща, дикого винограду і стали притулком для звірів, птахів, комах та плазунів.

Я повинен був померти. Але не хочу забуття! Не хочу розсипатися прахом і зникнути з ​​пам'яті людей і цього Світу.

Я живу довго. Можливо пора й піти? Але ще є бажання спостерігати за ним, дивуватися його тендітному, але стійкому існуванню і бути частиною мінливої реальності Світу.

 Жевріє в мені іскра життя: маленька, слабка, але гаряча.

До ніг упав камінь.

«Місцеві», – зрозумів він.

Зупинився, стяг сумку, поклав на траву, підняв руки, показуючи, що прийшов з миром і правила знає.

Вийшли. Оточили. У відсутньому погляді та байдужих обличчях було складно щось прочитати. Він відчував, що чужий тут. Або може ці поселенці чужі для нього? На вигляд звичайні люди в поношеному, та чистому одязі. Та щось лякливе ховалося в їхньому погляді. Від цього ставало не по собі. Але, що не так, зрозуміти не міг.

Перевірили сумку і повели в глиб колишніх кам'яних джунглів, які перетворилися тепер в справжній ліс. Широкі вулиці, провулки, площі стали просіками та тропами, проробленими небагатьма мешканцями Міста.

Ні! Не час йти! Поборюся! Адже не всі покинули мене, не всі пішли, не забули старого і приходять ті, хто зовсім у відчаї. Я не потрібен Світові, але потрібен його дітям.

Я був великим: наповнений енергією і життям. Зараз сил залишилося зовсім трохи. Бережу: витрачаю лише на тих, кого любив і ненавидів, карав та пробачав; віддаю тим хто пішов та повернувся.

Кімната в квартирі виглядала пристойно: пошарпаний диван, візерунчастий килим над ним, потріпані фіранки на вікнах, потерте крісло, в якому сидів сивочолий старий.

До нього і вели.

Дід дивився на незнайомця, насупив густі брови, намагаючись зазирнути в саму душу.

– Що шукаєш, чужинцю? – порушив мовчання старий.

Відповів не зразу, але і погляд не відвів. Зайшов занадто далеко, щоб чогось боятися і відступати. З цікавістю розглядав літню людину.

– Щастя. Не для себе, для...

– Не кажи! ­– обірвав той, – а сам щасливий?

– Сподіваюся буду, якщо допоможете.

– Не допоможу. Все вирішує Він. Знаєш Його ціну?

– Знаю.

– Готовий?

– Так.

– То йди.

Про мене ще знають і приходять. А поки йдуть, я дихаю, енергія пульсує в старих венах.

Звичайно, я помру, але залишуся в пам'яті жителів Світу: в казках та легендах.

Можна прожити сотні, тисячі років, але Світ не любить сталості і стирає тих, хто засидівся в ньому. Все народжується, щоб померти.

Він стояв в залі, в середині будинку що й досі зберіг колишню велич. Скляний прозорий дах у формі купола. Білі мармурові колони потріскались, кам’яні сходи обросли мохом, стіни заплела рослинність.

Напевно, тут було щось на зразок мерії, а зараз вівтар бажань чи розчарувань. Скоро дізнається.

Говорив в порожнечу. Розповідав, що здобуте ним щастя і любов хочуть відібрати, позбавити єдиного сенсу життя. Він готовий на все: померти, пожертвувати свободою, тілом і душею, аби знати, що світла і обожнювана ним людина буде жити.

Монолог порушило тріпотіння крил під склепіннями купола. Голуби, не дикі, а прості – міські. Вони не покинули вмираюче Місто.

Він зрозумів: його почули.

– Дякую! – мовив в тишу.

Залишалося надіятись, вірити, чекати.

Я найдревніше Місто в цьому Світі. Я ввібрав мільйони частинок душ і емоцій своїх жителів.

Досвід і знання, радість і горе, любов і ненависть багатьох поколінь живуть в мені. Стали моєю мудрістю, силою та слабкістю.

Світу я набрид. Він мене майже знищив. Але тримаюся.

Дід все ще сидів у кріслі, ніби ніколи з нього не вставав. Можливо так  і було.

– Пам'ятай, якщо порушиш слово, Він не пробачить.

– Знаю.