Я буду вірити
РОЗДІЛ 6. Щастя — це ми
Осінь прийшла непомітно. У парках шелестіло листя, а в повітрі витала тиша — тепла й надійна, як ковдра. Микита і Аліна прогулювались парком, тримаючись за руки. У них не було розкішних машин чи обкладинок глянцю. Але було головне — вони пройшли шлях разом.
— Пам’ятаєш той вечір? — спитала Аліна. — Коли я стояла на терасі, а ти підійшов до мене з лимонадом.
— І ти дивилась на вогники, а не на себе в дзеркало, — усміхнувся він.
— Це був перший раз, коли я відчула: мене бачать. По-справжньому.
Він зупинився, подивився їй у вічі:
— А я відтоді зрозумів: якщо поруч є ти — я можу все.
Вона обійняла його. І цього разу — без сліз. Бо вже не було болю. Була тільки любов. Чиста, тиха, справжня.
Їхнє весілля було простим. На природі, серед близьких. Без зайвого пафосу — тільки обітниці, сказані щиро:
— Я буду вірити. І ніколи не відпущу.
І це було головне.
#1852 в Жіночий роман
#7492 в Любовні романи
#1734 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 11.07.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
