Глава 2

 Минуло два тижні. Ніна увесь цей час намагалася подружитися з Ромою але він відштовхував її. Дівчину це дуже ображало.
- Не засмучуйся. Ти ще розтопиш його серце. - Заспокоювала подругу Рита.
- До того ж, він тебе не вартий, тому забий на нього. - Давала поради Кіра. - Гаразд, далі без мене, мені треба йти.
- Куди?
- Мене Гриша запросив погуляти.
Ніна з Ритою з усмішкою переглянулися.
- Іди, іди, але повернися додому, бо ніхто не знає, до чого дійде ця "прогулянка".
- Ах ти ж… - Кіра кинула в сестру подушкою. Дівчата розсміялися і навіть забули на мить головну тему розмови…
Наступного дня Ніна поїхала у місто. Гуляючи по центру, вона побачила здалеку Машу. Вона теж побачила Ніну і жестом покликала до себе. 
- Привіт! Познайомся це мої батьки, Марина Сергіївна та Федір Іванович. А це Ніна, та сама одноклассниця Роми яка мене врятувала.
- Дуже приємно, і дякую, що врятувала нашу доньку. - Федір Іванович був майже копією Роми, тільки старшою.
- І вибач за поведінку нашого сина. Ми намагаємося допомоги йому але він не хоче. - Зате Марія Сергіївна була старшою копією Маші.
- Все нормально, я розумію чому так відбувається. І я теж хочу допомогти, але не знаю як.
- Ми теж. Після смерті дідуся Рома буквально втратив розум. - Видно було, що татові Роми теж не подобається ця ситуація. - Але що б не було, ми будемо намагатися його змінити.
- Я теж.
Ввечері Ніна думала про денне спілкування і ще більше захотіла допомогти хлопцю. Подумати, як це зробити, вона не встигла, бо її перервав стук у двері. Показалася Кіра.
- Можна?
- Так, звичайно, заходь. Як там прогулянка з Гришою?
- Все добре. Ми погуляли, він провів мене додому. Нічого особливого.
Ніна посміхнулася.
- Я так не думаю.
Кіра почервоніла і закотила очі.
- Ну Нінааа!
- Гаразд, гаразд! Змінимо тему. Що ти подаруєш завтра мамі?
Кіра таємничо посміхнулася.
- Ходімо. Я покажу тобі.
Дівчата вийшли на подвір'я. Кіра попрямувала до гаражу. Зайшовши усередину, вона ввімкнула світло і картинно відійшла.
- Та-дам!
У гаражі стояла красива сіра машина. Тобто, Кіра з татом вирішили подарувати на день народження мами машину, а мені не сказали?
- Ми хотіли сказати тобі раніше, - Кіра ніби прочитала Нінині думки. - але ти була занадто зайнята станом Роми. То що, даруємо машину разом?
- Звичайно.
Наступного дня у домі Яременків кипіла робота. Тато сімейства готував машину, дівчата прибирали і готували.
Настав момент свята. Все було пречудово. Були батьки, Кіра і бабуся з дідусем. І в якийсь момент Ніні подзвонила Рита.
- Я зараз. - Кинула рідним дівчина і вийшла надвір.
- Привіт! Дякую, що взяла слухавку. - Голос подруги був схвильований.
- Щось сталося?
- Ну як сказати... Це стосується хлопців.
- Хлопців… - Посміхнулася Ніна. - Ну я слухаю. 
Аж раптом за сторони будинку пролунав вибух. Дім загорівся.
- Нін, що там у тебе?
Але Ніна вже не чула подругу. Вона бігла у палаючий будинок.
Вбігши у дім, Ніна на мить зупинилася. Треба вибрати, куди бігти. Вітальня у вогні, та і не видно там нікого, кухня теж, коридори пусті. Точно! Ніна згадала, що після обіду вони з сім'єю мали піти до кімнати батьків.
Рідні дійсно були там. Через велику кількість диму Ніна пробиралася доволі довго. Першим, кого помітила дівчина, був тато.
- Тату, що тут сталося?
- Ми... сиділи… у нашій… кімнаті... - Прохрипів тато. - Аж раптом… вибух… і майже всіх… придавило…
- Ти сказав майже всіх.
- Кіра... Вона... вийшла... з кімнати... за мить… до вибуху… Знайди її... благаю…
Тато втратив свідомість. Ніна хотіла вийти з кімнати, але вихід вмить завалило. Дівчина почула звуки сирени. Схоже, хтось із сусідів побачив дим з вогнем і викликав пожежних з лікарями та поліцією. 
Далі все як у тумані. Гасіння пожежі, метушня лікарів біля Ніниних родичів. Їхавши до лікарні, Ніна казала одне: "Знайдіть Кіру, знайдіть мою сестру…"
Пройшло кілька годин. Ніна сиділа у холі лікарні, чекаючи, поки вийде лікар. 
"Напевне, треба ввімкнути телефон". Щойно дівчина зробила це, їй одразу прийшла купа повідомлень і дзвінків від Рити, Макса і Гриші. "Схоже, всіх на ноги поставила.". - Посміхнулася Ніна. Хоч зараз і не до сміху…
Через деякий час вийшов лікар. Ніна підбігла до нього.
- Я їхня родичка! Скажіть мені, що з ними... Федір Іванович?
- Ніна?
- Це ви? Що ви тут робите?
- Працюю. Значить, це твоя сім'я.
- Так. З ними все буде в порядку?
Федір Іванович насупився.
- Вони надихалися диму, тому треба кілька днів, щоб вони прийшли в себе.
- А моя сестра… Її не привозили?
- На жаль.
Ніна розвернулася. Вона вже збиралася йти, аж різко озвалася до лікаря.
- Федоре Івановичу.
- Так?
- Можу я вас про дещо попросити?
- Звичайно.
- Не розповідайте, будь ласка, нікому, про те, що сталося. Тим паче Ромі.
- Гаразд. 
Після лікарні Ніна поїхала до поліції. Там зустрілася зі слідчим, який вів справу про пожежу.
- Мене звати Олексій Іванович. Сідай.
Ніна сіла.
- Чому виникла пожежа? Що стало причиною?
- Підпал.
Підпал? Але як? Батьки Ніни чудові люди, вони б і мухи не образили. Кому ж потрібно було це робити?
- Скажіть будь ласка, ви знайшли мою сестру?
- Після пожежі ми обшукали будинок. У кімнаті твоєї сестри ми знайшли шматок сукні.
Слідчий дістав пакет, у якому лежав шмат плаття. Ніна впізнала його.
- У цій сукні Кіра була на святі. Стоп, якщо це було у її кімнаті, яка загорілася ледь не першою, то...
- То це значить, що твоя сестра померла. Мені шкода.
Померла, померла, померла... Це слово відлунням пролунало у Ніниній голові. Ні, цього не може бути. Кіра не могла просто так померти. Але це була правда.
Дім згорів. Йти було нікуди. Єдине місце куди Ніна могла піти, це додому до Рити. Дівчина так і зробила.
Дізнавшись, що сталося, Рита і її батьки прийняли Ніну і навіть виділили їй окрему кімнату. 
Наступного дня Ніна вирішила піти до школи, перед тим домовившись з Ритою і її батьками, що вони нікому нічого не скажуть. У школі, незважаючи на внутрішній біль, Ніна знову підійшла до Роми. 
- Привіт
Хлопець навіть не подивився на неї.
- Чого тобі?
- Треба поговорити.
- Нам нема про що говорити.
- Є.
- Нема.
Хлопець пішов далі.
- Я знаю про смерть твого діда!
Рома зупинився.
- Звідки? Стій, дай вгадаю: моя сестра.
- Так.
Рома гнівно подивився на дівчину.
- Я не хочу про це говорити!
- А треба! - Ніна подивилася йому в очі. - Треба щось із цим робити!
- А я не хочу! - Погляд Роми пронизав дівчину наскрізь. - Ти не знаєш, як це - втратити близьку людину! Ти ніколи не відчувала такого болю! І не смій до мене більше підходити.
Його слова про близьку людину боляче зачепили Ніну. Ледве стримуючи сльози, вона промовила:
- Я піду. Але ти не знаєш, про що говориш.
І зі сльозами на очах дівчина пішла, давши собі слово ніколи не спілкуватися з ненависним одноклассником.