Глава 1

Чорна кімната, я в чорній бандані, за мною охоронець, якого я щойно вдарила якоюсь статуеткою, перше що попало під руку. Що я тут забула ? Сашка сидить за кліткою. 
Щодо камер ? Охорона не дивиться, бо я трохи їй нашкодила через удар. А Саньку витягувати треба, у нас то що місій не виконаних багато. Він тут опинився через кражу кальє. Я завжди казала йому, що у нього кебети багато на що не вистачає! Щоб відкрити от оцю кліточку, яку я на раз два, відкри...
Увімкнулось світло
Ні! Ні! Ні! 
Дідько! Ну чому зараз! Я так і знала, що треба було  щось зробити з цими чортовими камерами !
Я глянула на свого друга, з жалем в очах. 
- Ключі на підлогу! Руки вгору! Обличчям до стіни! - пролунав серйозний та впевнений голос. На мене одягли наручники та повели до кімнати, щоб допростити. 
Йшла я з поліцейськими коридором, який наче був тільки після ремонту, гарно викрашені стіни, гарне освітлення, підлога теж, нічого така. Скло допитувальнії кімнати було чистим.
- Заходьте- відкривши двері допитувальної звернувся до мене якийсь із цих двох.
Зайшла я як грім, навіть трохи змогла зачепити поліцейського, бо чесно кажучи він міцний, як стіна. Зайшовши в кімнату де було: два стільці, стіл і лампа на ньому. Я вирішила присісти. По переду мене сів той поліцейський, якого я жбурнула. Інший вирішив залишити нас двох.
- Отже, як до вас звертатися ? - спитав мене чоловік. 
- Віка. - відповіла я байдужим тоном.
- Отже, Вікторія, що ви хотіли у відділку ? 
- Я прийшла доромогти своєму другові. 
Він підняв брови
- Саме тому ви нанесли травму нашому охоронцю, та зламали статую? Ви звісно героїня, вирішили врятувати друга. Але шкодити здоров'ю оточуючим та руйнувати те, що вам не належить - не є круто. - він сказав це так, наче хотів мене довести до бісиків. 
- Ти взагалі знаєш хто я ? - злість мене охопила !
- Якщо чесно - байдуже! Хоч донька президента, мені це не цікаво. Ви пови..
- Ні! Нічого я нікому не повинна! - увірвала я його-  А ти пошкодуєш, що розмовляєш зі мною так ! 
- Будьте ласкаві, не на ти, а на ви. Я поліцейський, а не ваш друг. Це правила етикету . Чули про таке ? 
- Та мені начхати хто ти! Відпусти мене, і мого друга! - не контролючи свого тону сказала я, піднявшись зі стулу, що той аж відлетів. - Ви не маєте права мене тут тримати. 
- Я маю право ще й яке ! Ви зашкодили здоров'ю людини! Я вже про ту статую не говорю. - піднявшись також, сказав от оцей бик! 
- У мого батька своя фірма, до якої звертаються люди, які контролюють всю країну. Якщо він дізнаєтьмя, що я в цьому гадюшнику, ти будеш без роботи до кінця життя. У нього є багато зв'язків - гордо відказала я 
- Послухай, мене не зможуть звільнити за те, що ти завдала шкоди нашому працівнику, бо це зробив не я, а ти. - ледве себе стримуючи сказав чоловік, показуючи на мене пальцем.
- Досить! Ти зараз нас відпускаєш, і ми росходимось, добре? - я вже не можу тут бути, я вже йду на зустріч. 
- Ні! Зараз ти йдеш відсижуєш добу за статую, а що далі с тобою робити вирішить суд. 
- Та ти вже дістав ! Я маю право на телефонну розмову. 
Без слів він підійшов до мене та зняв наручники, щоб я змогла позвонити. Дзвонила я батькові, але він не взяв слухавку. Тому я написала повідомлення, що зараз я у відділку. 
Я випрямила дві руки перед собою, щоб оцей надягнув наручники. 
- За мною. - сказв він як собаці.
Ми йшли тим же маршрутом як сюди, так і назад. Він мене привів де і Сашка, і посадив якраз до сусідньої клітки, та замкнув на ключ і пішов. 
- Саш, вибач. Я справді хотіла тебе врятувати. - сказала я сумно 
- Та нічого. Тепер і ти в дупі через мене. - вимовив він хрипко. 
- Ні. Це все через того поліцейського. Як приїде мій батько, полетить він звідси! - обурено висказала я - А ти теж красень, шо ти хотів з того квльє, нащо вони тобі ? 
-Я хотів його здати в ломбард . Ти ж знаєш, у мене проблеми з грошима. Але у мене нічого не вийшло . І заразя  сиджу тут з тобою. 
- Ти не повинен красти, аби дістати, я ж можу тобі допомогти - м'яко сказала я.
Вже було пізно, я вирішила хочаб сісти. В цій клітці була лише якась нещасна лавка і все. Сівши на лаву я заплющила очі, і лише від думки про те що, можливо батько не приїде скоро, і я буду ночувати тут, мене не залишали в покою. 
- Мельник, на вихід. - пролунало моє призвіще. Відкривши очі я побачила батька і того самого поліцейського з таким роздратованим обличчям, що хочеться вдарити. Батько мій теж був не задоволений сетуацією, але я впевнена він став на мій бік.
Коли відкрили цю клітку, я одразу йшла до батька. 
- На наступний раз, якщо таке повториться,  керівництво вашу доньку от так не відпусте - впевненим голосом повідомив поліцейський мого батька.
- А як що до нього ? - спитала я глянувши на Сашу.
- Поки що не відомо. Якщо керівник магазину, не забере заяву, то можливо суд. 
- А якщо забере ?- перебила  я його
- Яущо забере то йому пощастить, та можливо будуть простити гроші за розбиту вітрину. Але за таке зазвичай сідають і на довго.
Я маю його врятувати! Я домовлюся з керівницею. Я допоможу йому.
Я обернулася до батька, і ми пішли.  Як тільки ми покинули відділок і я йшла до його автівки , батько мене зупинив. 
- Доню, я розумію, що ти хотіла вписатися за Сашу, але ти розумієш, що твої дії можуть нашкодити моїц репутація. ЗМІ завжди поруч. 
- Тату, я не могла його там залишити ! Але і подумати не могла, що репутація тобі важливіша за доньку. 
- Не важливіше, але я обіцяв твоїй матері, що у тебе завжди все буде. 
- Тату, мені 22 роки. Я вже працюю. Я можу сама себе забезпечувати. І також ти мамі обіцяв, що будеш завжди поряд. Але ти завжди зайнятий. Іноді мені здається, що тобі байдуже навіть де я. - стримуючи сльози відказала я.
- Віка, мені не байдуже! Я все роблю для тебе!
- Ти хоть знаєш де я живу ? - вже ридаючи спитала я 
- Ні. Бо ти мені ніколи не показувала. І гроші ніколи не брала, які я давав. - спокійно відказав він.
- Та мені ніколи не були потрібні твої гроші. Мені потрібен був ти! Знаєш, краще б я тобе не кликала на допомогу. - обурено сказала я. Розвернувшись, я пішла в сторону парка, щоб побути на одинці. В ночі тут майже нікого не буває, зазвичай в такий час доби всі хто хоче тусуються в клубах. 
Сівши на лаву я підставила ноги до грудей і плакала. Я цього не роблю. Лише тоді коли згадую маму. Вона померла 6 років тому, від раку. Коли вона ще була жива вся наша сім'я завжди була поряд. Ми підтримували один одного, девилися разом фільми, готували разом, наряджали ялинку на новий рік . Коли не стало мами, те світло в будинку зникло. Батька я майже не бачила, бо він постійно на роботі. Я ледве здала екзамени, бо не могла думати ні про що інше, як про маму. Коли я вже почала заробляти гроші. Я вирішила зняти квартиру. Вона була маленькою, але затишною. Підтримки у мене не було, тому я навчилася стояти за себе до останнього. 
Коли я трохи заспокоїлась. Викликала таксі і поїхала додому.