Глава 14

БОЛЕСЛАВ

Тримаю у своїх руках свою мрію. Я марив нею стільки століть. Вона снилася мені ледь не щоночі. Я не міг дочекатися, коли вона повернеться до мене із небуття. І ось нарешті це трапилося, але не все так просто. Відьми та старожили ставлять ставки на мене, котра з них стане мені дружиною, та вони вже програли, бо мені потрібна лише Златослава.

Зажмурюю очі, притискаючи її до свого серця. Щойно вона стала одним цілим зі мною, і тепер ніхто не стане нам на заваді. Я розумію, що їй зараз не до поцілунків, у неї власна трагедія. Але цей біль швидко мине. Вона забуде цього Юстина, як страшний сон. А я згоден чекати, скільки потрібно буде.

Змушений розплющити очі, бо чую за спиною дикий вереск Есфін, а за ним — нелюдський крик.

— Вона все одно смертна і з тобою ненадовго. Чуєш, Болеславе? Ти будеш мій через якихось двадцять років. Я зітру її на порох. Знищу з лиця землі, аби вона більше не повернулася сюди ніколи...

Міцно притискаю Златославу, бо знаю, що коїться у мене за спиною. Есфін — чорна відьма, і зараз вона перетворюється у потвору. Не хочу, аби моя мила красуня злякалася. Оглядаюся разом зі своєю коханою, ховаючи її в обіймах та притискаючи обличчям до грудей. І на заяви злої відьми реву:

— Ти порушила головний закон Всесвіту, і вже до заходу сонця сконаєш. Прах твій розвіється за вітром, і людство забуде про твоє існування.

— Який ще закон? — озлоблено, але зі страхом в очах перепитує потворна Есфін.

— Ти замахнулася на смертну. Хранитель душ уже в курсі, тож їдь звідси швидко та якнайдалі від людей, — відповідає замість мене Семеон. З його очей сиплються блискавки, і він лютим голосом додає: — Незворотний процес уже розпочався.

— Ви не можете так зі мною... — налякано кидає чорна відьма. — Я ж боролася за своє кохання...

— Немає у тебе ніякого почуття. Душа твоя чорна, і серце — мов камінь. А ще це не перше твоє порушення. Вартові спокою це все мають записано, — суворо гримить Семеон. — Забирайся звідси, бо твій кінець вже близько.

Есфін, знявши голову догори, волає нелюдським голосом. Я щиро хочу вірити, що Семеон постарався, і прості смертні цього жаху не бачать. Але, судячи з того, як від крику відьми здригається крихітка у моїх руках, це не так. Важко видихаю, усвідомлюючи, що, мабуть, так потрібно. Міцніше притискаю Златославу до себе та цілую її у маківку.

Як же я скучив за нею. І зараз реально кайфую від того, що нарешті можу пригорнутися до неї. Але я не хочу, аби вона все це чула. Адже Есфін ще не скоро вгамується, тому пускаю ману, аби дівча заснуло. Хай краще спить.

Відчуваю, як моя кохана стає зовсім кволою. Підхоплюю її на руках та йду з нею до її машини. Саджу на задні сидіння й сам сідаю поруч, а вона, прихилившись до мене, тихо спить на моєму плечі.

Забираю неслухняний локон з її обличчя. Він заважає мені бачити ангельську красу моєї коханої. Пригортаю її до себе, а вона лише зручніше вмощується на моєму плечі. Посміхаюся та ледь стримуюся, аби не поцілувати її у щоку. Але я не можу собі цього дозволити, доки вона не згадає мене і не дивитиметься на мене закоханими очима.

Тримаю Златославу в обіймах, але розслабитися не можу. Мене непокоять крики Есфін та Семеона. Раптом прочиняються дверцята, і Семеон наказує:

— Сідай за кермо та забирай звідси малу. Ця фурія викликала темні сили...

— Ти впораєшся? — заклопотано цікавлюся.

— А то, — з посмішкою запевняє знахар. — Я теж викликав підмогу, і вона вже практично тут, а сили Есфін з кожною секундою слабшають, і їй не допоможе ніхто.

Я ще кілька секунд вагаюся, а Семеон суворо наказує:

— Ні про що не думай. Їдь.

— Простих смертних захисти, — прошу наостанок та обережно відпускаю Златославу з обіймів, вкладаючи її на сидіння.

— Уже захистив. Вони бачитимуть блискавиці, громи, бурю та шторм, — запевняє знахар.

Виходжу з машини і хочу повідомити йому, що чекатиму його на кордоні, але не встигаю. Він оглядається й згідно киває головою:

— Так і зроби.

Видихаю і поспіхом сідаю за кермо. Я повинен забрати свою кохану звідси. Тут небезпечно. Не хочу наражати її на ризик. Я надто дорожу нею. Хоч вона уже моя... Наш поцілунок — мов оберіг для Златослави, але вона все ще поки смертна.

Рушаю з місця, адже темні ледь не темно синій хмари йдуть по землі. Сиплються блискавиці та розтинають важке повітря громи. Добре, що дівчина спить, і не бачить та не чує всього цього.