Глава 13

ЗЛАТОСЛАВА

Нервово ковтаю, коли до мене, справді з голим торсом, одягнений лише у шорти, наближається Юстин. На обличчі стільки впевненості, що мені стає дурно.

— Навіщо ти приїхала, невже не могла дочекатися...

— Чого дочекатися? — зриваюся я. — Що ти скажеш мені біля вівтаря? Що ти не згоден? Так?

Юстин зухвало хмикає, та так само заявляє:

— А таки правду кажуть... Ти, як і твоя бабка — відьма.

Усередині мене все кипить від злості та образи.

Якою ж я була сліпою?

— Юстине, навіщо ти так зі мною? За що?

— Так вийшло, — лиш відмахується він.

— Юстік уже хотів тебе покинути, але ж ні — ти причепилася зі своїм весіллям. Він не кохає тебе більше... — і собі зверхньо лепече білявка. — Він уже давно кохає мене.

У голові спливають накази бабусі: дитино, тримай язик за зубами, особливо у гніві.

Але я не можу стриматися і змовчати не можу.

— Хай вам світ зав’яжеться одне на одному, щоб ходили одне за одним, як сліпі котята, та гризлися, мов собаки, але при тім довіку разом були, — розлючено зиркаю на свого уже не нареченого і, стримуючи сльози, питаю: — Юстине, невже так важко було все розповісти?

— Зникни з нашого життя назавжди! — верещить білявка. — Дай нам спокій...

Стискаю вилиці, бо все тіло тремтить. Не хочу плакати при них. Але душа болить так, що мислити важко. На автоматі йду до ліфта.

Як же болить... Як тепер це все пережити? Мене ж попереджали всі. Але я сліпо вірила, що у нас — кохання. Щире, вірне, палке. А у нас — підла зрада.

На хитких ногах покидаю готель і помічаю, як до мене впевненою ходою йде чорнява жінка, одягнена у все чорне. Встигаю лише кліпнути, як бачу блискавку — і жінка летить убік. До неї поспіхом йде Семеон.

Не встигаю зрозуміти, що відбувається, як опиняюся в міцних обіймах Болеслава. Він пильно заглядає мені в очі й зірваним голосом заявляє:

— Ми повинні це зробити, серденько. Я не можу допустити, аби з тобою щось трапилося.

— Болеславе, швидше, я довго її не втримаю!

Чую позаду голос Семеона:

— Златославо, Есфін прийшла, аби вбити тебе... А я кохаю лише тебе. Лише ти одна потрібна мені. І зараз ти повинна стати зі мною одним цілим.

— Я...

Хотіла заперечити, але не встигла.

Болеслав торкнувся моїх губ — ніжно, рішуче, без тіні сумніву.

Не було в цьому доторку ні пристрасті, ні жадання — лише щось сильніше, невідоме, мов саме життя трималося на цьому поцілунку.

Я відчула, як крізь мене пройшла енергія. Не біль — а дивне тепло, що огортає та дарує силу, надію, рішучість.

Серце шалено калатає. Я не можу зрозуміти, що відбувається — але страху не маю. Лише дивне відчуття, що тепер ми пов’язані.

Раптом моя пам’ять повертається, я згадую Юстина — і серце стискається від болю. Відштовхую від себе Болеслава, але він не відпускає мене, полонить у міцних обіймах і зірвано шепоче:

— Все добре, серденько! Тепер все добре!

Я ж не можу втримати емоції та сльози. Ридаю просто в обіймах цього чоловіка.

За що це все на мене навалилося? Я не хочу ніяких пророцтв, не хочу нічого. Лиш просто жити своє спокійне життя, яке безповоротно зруйнувалося в один момент.