Глава 12

ЗЛАТОСЛАВА

Я відкриваю повіки, і декілька разів кліпнувши, помічаю на дорозі вказівний знак з надписом Варшава. Здивовано переводжу погляд на годинник, на якому лише за чверть вісімнадцята.

Спантеличено зиркаю на чоловіка у рясі.

— Семеоне, як ми так швидко доїхали до Варшави? — здивовано цікавлюся.

— Їздити потрібно вміти, — відмахується він.

Я нервово ковтнувши, сідаю на сидінні рівніше. Почуваюся добре, але нервова напруга у тілі лише зростає. Адже ще якихось десять–п’ятнадцять хвилин — і я зустрінуся з Юстином. Серце тріпоче, а душу чомусь проймає страх. Бо ж не дає спокою те, що дві машини, як і раніше, їдуть за нами. Я добре бачу їх у боковому дзеркалі.

— Златославо, не хвилюйся. Я поруч, отже, тобі нервувати не варто.

Я кілька хвилин мовчу, а тоді, не витримавши, питаю.

— Семеоне, чому ти не відігнав ні цю фурію, ні Болеслава? Довго ще вони висітимуть у нас на хвості?

— Не хвилюйся, мила, сьогодні все закінчиться.

— Що закінчиться? — з повним нерозумінням перепитую я.

— Все, що спочатку взяло неправильний курс. Сьогодні — все стане на свої місця.

Впевненість чоловіка та загадкові відповіді мене дратують. Але стримую свої надмірні емоції й цікавлюся.

— Це ти про, що зараз?

— Про все, моя красуне, не нервуй. Тобі не варто нервувати, все станеться так, як повинно було бути.

Важко видихаю, маю деякі міркування, але вірити в них не хочу. Мій погляд наштовхується на готель, в якому зараз Юстин, і вже стає не до роздумів. Тільки-но машина зупиняється, я одразу покидаю салон та мчу у готель.

Кілька запитань ламаною польською на рецепції — і я здивована, мене пропустили до Юстина.

Підіймаюся ліфтом, шалено нервуючи. Мене хвилює зустріч з моїм нареченим. Я страшенно скучила за ним. Вийшовши з ліфта з трепетом на серці, йду до вказаного номера. Стукаю у двері і відчуваю, як від емоцій дихати важко. Моє серце тріпоче, коли клацають замки, але коли двері прочиняє ефектна білявка у коротесенькому пеньюарі бордового кольору — мені одразу стає погано.

Вона міряє мене з ніг до голови, а тоді, оглянувшись усередину, звертається до мого нареченого.

— Юстік, тут твоя убога наречена приїхала. Ади, час знайшла — навіть пацієнти не вмирають...

Глузування білявки мене виводить. Серце вмить гуде від хвилювання, адже я не можу повірити у те, що бачу. Мені ще здається, що це якийсь розіграш, пранк, та, що завгодно — тільки не реальність. Юстин не міг так зі мною вчинити.