Глава 11

ЗЛАТОСЛАВА

Доки доїхала до міста, мені прийшло сповіщення від вітчима з точним місцем знаходження Юстина. Це Варшава, але мене напружило те, що при робочому дні мій коханий перебуває у готелі. Зиркаю на годинник — перша дня. Максимально до восьмої вечора я мала б бути на місці. Тож вирішую їхати до Варшави.

По дорозі заїхала додому, переодягнулася, взяла всі необхідні документи і про всяк випадок одягаю подарований Болеславом браслет. Помолившись на останок як вчила бабуся, вирушаю в дорогу. Я у все це недуже вірю, але хай буде.

Я повинна все з’ясувати негайно, бо мені втрачати все одно нічого, і часу вдосталь. Я ж не заспокоюся, доки не буду переконана, що все добре. Після інформації, яку я отримала за добу, моє чекання дорівнює моєму руйнуванню.

Виїхавши зі Львова, я помчала до кордону, але вже за два населених пункти до пункту пропуску помічаю за собою дві машини, які вже добрих пів години їдуть позаду. Мені моторошно, тому, в’їхавши в село перед самим кордоном, помічаю чоловіка у рясі, який активно зупиняє машини. Вирішую зупинитися і помічаю, як авта позаду сповільнюють хід. Машина, що їхала першою за мною, звернула у бічну вулицю, а друге авто просто зупинилося позаду, вичікуючи, доки я поїду далі.

Чоловік у рясі сідає в салон, на сидіння поруч, і набожно вітається. Я на мить заглянувши у його очі, ловлю себе на тому, що вже десь його бачила. Обличчя мені добре знайоме. Тільки щось пригадати не можу, де я з ним перетиналися. Мабуть, у якомусь храмі, але невпевнена, бо де Львів, а де польська границя?

Рушаю з місця, а моя уява малює чоловіка у сірій рясі з домотканного полотна. Ті ж самі очі і той самий чоловік. Я різко зиркаю на нього ще раз і вже майже рушивши зупиняюся й прикипаю пильним поглядом до подорожнього. Хвилювання моментально стає таким сильним, що аж дихати важко, а з моїх вуст несміло злітає:

— Семеон?

— Златославо, ти або рушай, або давай я сяду за кермо, — цілком серйозно пропонує чоловік. — Не потрібно привертати зайвої уваги.

Не можу видавити ні слова. Мене наче паралізувало. Налякано дивлюся на чоловіка і відчуваю, як серце б’ється мов навіжене.

— Златославо, перебирайся на задні сидіння, — наказує чоловік.

Тремтячими руками відстібаю пасок безпеки й перебираюся на задні сидіння. Доки я возилася, навіть не зрозуміла, як чоловік опинився за кермом. Він рушає з місця та пропонує:

— Можеш пересісти на пасажирське сидіння. Знаю, що маєш купу питань. Я готовий на них відповісти.

Спантеличено кліпаю декілька разів, але розумію, що це не сон. Беру з сидіння пляшку з водою, роблю декілька ковтків, та заспокоїтися це не допомагає. Відчуття у тілі дивні, і мені моторошно.

Через декілька хвилин таки перебираюся на переднє сидіння, але розслабитися не можу.

— Чому ви тут? Бабуся хвилюється за вас? — з докором питаю.

— Зараз вона найбільше хвилюється про тебе, — вправно перемикаючи швидкість, зазначає Семеон, красиво переводячи тему розмови. — Бачиш позаду чорну машину, а через машину їде біла?

— Бачу, вони вже давно за мною їдуть, — відмахуюся і пильно зиркаю на чоловіка. — Хто це?

— У чорній їде Болеслав, а от у білій... Есфін, — видихає він.

Миттю пригадую попередження бабусі. Мені страшно. Налякано дивлюся на Семеона, а він, спрямувавши погляд на дорогу, досить впевнено запевняє:

— Не хвилюйся, мила, я поруч і боятися тобі нічого.

— Але чому ця Есфін на мене полює? Мені Болеслав даром не потрібен. Я кохаю Юстина... — не соромлячись заявляю.

— Тихо, моя дівчинко, — зиркає на мене чоловік і по-батьківськи ловить мою руку. — Не поспішай відмовлятися. Твоя пам’ять іще дрімає, але дуже скоро все зміниться. Твоя доля — Болеслав...

— Звідки вам знати, хто моя доля? — роздратовано перепитую, бо ці переконання мене дратують. Важко зітхаю та невдоволено питаю: — Ну гаразд, чому ця Есфін плететься за мною, зрозуміло. А Болеслав? Чому він їде за мною?

— Аби захистити тебе.

— А ви? — з повним нерозумінням цікавлюся.

— А про мене ніхто не знає. Тож розслабся і перепочинь. Подрімай. А я, якщо потрібно буде, розбуджу тебе.

Спантеличено з хвилину дивлюся на Семеона і раптом відчуваю, як повіки стають важкими, і я, спершись на сидіння, моментально провалююся у сон.