Глава 9

ЗЛАТОСЛАВА

Припаркувавши мотоцикл у гаражі, я повільно йду додому. Навіть не віриться, що цей чоловік відпустив мене. Але його розповіді... Вони не дають мені спокою. Повірити у них важко, але й відкинути — неможливо. Тільки як тепер знати, де правда? Видихаю. День, насичений подіями, дався взнаки, і я почуваюся надто втомленою. Добре, що рюкзак залишила у гаражі, бо з ним я б точно ішла ще довше.

Кладу руку в кишеню куртки і натрапляю на скриньку, яку мені подарував Болеслав. Браслет красивий, але чи носитиму я його? І взагалі, чи потрібен він мені? У голові — мільйони запитань, на які може відповісти лише бабуся Катерина. Тільки як ще пережити ніч...

Діставшись свого невеликого, але розкішного помешкання, я приготувала собі чай і довго сиділа з ним у кріслі в вітальні, закутавшись у плед. Заново прокручувала сьогоднішній день у голові. Мені важко це все збагнути та прийняти як реальність. Це радше скидається на якийсь моторошний сон.

Видихаю і не можу збагнути прості речі: чому я не можу бути з Юстином? Чому Болеслав сказав, що вже пів року Юстин мені не наречений? Як це розуміти? У нас же все добре... Чи, може, ні? Зрештою, у нас весілля на носі?!

 А заяви Болеслава щодо нас із ним? Ну хіба таке може бути? Не можуть люди жити так довго, — це ж навіть з погляду медицини неможливо. І я, як медик, це добре знаю. Це ж вигадка. То хто він, той Болеслав?

Казкар? Хворий, що має психічні відхилення? Чи таки старожил? Тоді, напевно, в нього старечий маразм, і він видає бажане за дійсне. Мордуючи себе такими роздумами, я заплуталася іще більше. І, оскільки спати не хочеться, я почала детально згадувати образ Болеслава. Він привабливий, красивий, уже не юний, але навіть якщо він розповів правду, то це нічого не змінює. Я його не пам’ятаю. Не маю до нього жодних почуттів, і, взагалі, я кохаю Юстина. Заснула я під ранок, а щойно прокинувшись, одразу заходилася приводити себе до ладу. Одягнувши улюблений спортивний чорний костюм з короткою вітрівкою, під низ одягла топ, бо в машині буде душно. На ходу стрибнула у кросівки і, схопивши ключі від авто, подалася з дому. Вже через сорок хвилин я була у бабусі. Вона у мене живе в передмісті, у приватному секторі. Тільки входжу в будинок, як Катерина вже чекає на мене. Наші погляди на мить зустрічаються. Одразу помічаю, що вона чимось заклопотана. Бабуся першою опускає погляд й надто серйозно просить:

— Ходи, будеш снідати.

Хмикаю та йду за бабусею, здогадуюся, що вона все знає і вже чекала на мене. Цікаво, як вона народила мою маму, якщо вона ще старша за Болеслава. Звісно, якщо це все правда. Із цього виходить, що Катерина народилася ще у тисячу двохсотих роках. Тоді як це все можливо?

 Замислившись, я зайшла в бабусю. Спантеличено дивлюся їй у спину, а вона заклопотано оглядається й суворо зауважує:

— Спати потрібно по ночах, а не мучити себе думками...

— Я... — розгублено кидаю, бо чомусь здається, вона читає мої думки. — Бабусю, ти ж...

— Спочатку сніданок, а потім розмови, — перебиває мене вона й наказує: — Сідай до столу.

Важко зітхаю, знаю, що по-іншому не буде. Тому сідаю за стіл. Звісно, про який нормальний сніданок може бути мова? Снідаю, бо ж бабуся не відстане, хоча сніданок вона приготувала мій улюблений: салат з овочів та зелені, заправлений грецьким йогуртом; смажений бекон; яйця пашот; вершковий сир та скибка хліба. Наче думки мої прочитала. Дивуюся собі, але у мене прокинувся апетит, я з’їла все, а бабуся тим часом приготувала мені каву. Дякую їй і пильно дивлюся у рідні очі. Мене турбує її заклопотаний вираз обличчя.

— Бабусю, то це правда?

— Правда! Але давай почнемо з твоїх останніх думок... — вона зітхає та присідає за стіл. — Мій репродуктивний вік іще не закінчився. І, щоби там не казала твоя сучасна медицина, я ще можу народжувати дітей...

Я втратила дар спілкування цілком, бо ж почуте як шокує, так і викликає цілу низку запитань, які не можу не поставити.

— Мій дідусь ще хоч живий?

— Ні. І помер він не від старості, а від дурості.

— А точніше? — спантеличено кліпаю я.

— А точніше — напідпитку заснув на морозі, — зітхає Катерина, ще з мить мовчить, опустивши погляд, а тоді продовжує: — З цим чоловіком у мене був разовий зв’язок, суто для зачаття, бо так потрібно було.

В мене відвисає щелепа від почутого, і я по-новому шокована.

— Тобто це все правда? І ти народилася іще у 1200 роках?

— У 1280-му, якщо бути точною, — виправляє мене Катерина.

— Невже ти стільки років жила одна? Це ж... Це ж майже тисяча років! — ледь не затинаючись, з подивом висловлююся я.

— Не одна я жила, Златославо, — видихає бабуся. — Я жила ледь не все своє життя зі знахарем Семеоном. А вірніше — відтоді, як упала у те зачароване, золоте озеро.

— А де Семеон зараз? — здивовано питаю.

Катерина важко зітхає, в її очах стоять сльози, а в голосі звучить біль та відчай.

— Твоя мама — це моя третя дитина за все моє життя. Знаєш, нелегко дивитися, як старіють та помирають твої діти. А душа то прив’язується, відпускати важко, — повисає коротка пауза, але я терпляче чекаю розповіді бабусі, а вона тим часом продовжує: — У 1306 році твоя мати померла під час пологів, а потім померла ти. Семеон заговорив твою душу, і ти обов’язково мала з’явитися на світ, але для цього я повинна була народжувати іще дітей. Але так як я твоя бабуся, то твоя душа могла прийти у цей світ лише через мою доньку. — Бабуся витримує не коротку паузу, а по ній додає: — У 1650 році я знову народила, бо Семеон сказав, що саме в цей час твоя душа має шанс прийти на землю. Я теж була вимушена зачати від іншого, бо нам із Семеоном дітей мати не можна. І хоч це була необхідність, він образився і пішов від мене на цілих сто років. — Бабуся заглядає мені в очі і з образою жаліється: — Уявляєш, ціле століття на мене ображався, баран холоднокровний. І от тепер знову, уже ледь не сорок років, ображається.