Глава 8

БОЛЕСЛАВ

Йду поруч з нереальною красунею, яку кохаю крізь віки. В сучасному світі вона іще привабливіша та красивіша. Я скучив за нею, і зараз мене просто розриває від бажання обійняти її та не відпускати, але не можу собі цього дозволити. Не хочу її лякати. Все повинно статися саме собою. Я радію вже з того, що вона погодилася, аби я її відвіз, а не рветься додому сама. А ще я щасливий, що похоронений на цвинтарі кулон виявився обманом. Тільки тепер мені цікаво, хто хотів заплутати сліди та заховати від мене Златославу? Невже Катерина?

Для мене це не принципово, але зачіпає. Кому заважали мої почуття? Скидається на те, що хтось вперто не хоче, аби ми були з моєю коханою разом, ще з самого її дитинства.

Саджу Златославу в машину і звертаюся до одного зі своїх охоронців, прошу його їхати позаду нас мотоциклом. Шолом дівчини забираю, адже охоронець має свій, він саме сьогодні приїхав на роботу мотоциклом.

Повернувшись до машини, сідаю за кермо й зиркаю на дівчину. Як же не хочеться її відпускати. Але мушу набратися терпіння, тепер вона все одно від мене нікуди не дінеться.

— Ну, що, поїхали? — напружено питаю.

— Поїхали, — видихає вона й пристібається паском безпеки.

Посміхаюся й теж пристібаюся. Серце тріпоче. Емоції не відпускають, але беру себе в руки, і, завівши двигун, рушаю з місця.

— Болеславе, а ваше ім’я? — зацікавлено звертається до мене Златослава. — Ви його не змінювали від тоді, чи може..?

— Серденько, своє ім’я я не змінював від коли народився. — тихо відповідаю.

— Але як вам вдалося пережити стільки століть та не спалитися? Люди ж могли запідозрити, що ви живете надто довго.

— Златославо, я вже призвичаївся. — видихнувши щиро відповідаю. — Тож маю певну схему свого проживання у певних місцях. Тут, в Україні, мій основний маєток, тут я залишився жити після того, як розпустили орден тамплієрів. Тут моє улюблене місце, але окрім того, я маю ще два маєтки: один у Франкфурті і ще один у Пізі.

— А хіба так зручно, кочувати з одного місця на друге? — пильно дивиться на мене дівчина.

— Мова зараз не про зручність, серденько, це радше необхідність. Тим більше, що якийсь десяток років нічого особливо не міняє.

Златослава хмикає й замислено кидає.

— Звісно, якщо живеш ледь не тисячу років, то десять років — це дріб’язок. — вона зволожує вуста й цікавиться. — То це правда, що той храм у старому селі, що згорів під час першої світової, збудували тамплієри?

— Правда.

— То чому його ніхто не відбудував? До цього теж було всіляке, але храм відбудовували?! — не відстає дівчина.

З хвилину мовчу. Вона добре знає історію цього села. Цікаво звідки? Вирішую, що це з’ясую потім, а поки розповідаю правду.

— Востаннє село вигоріло вщент, і сенсу відбудовувати храм не було. Адже навіть якби я відбудував храм, він би залишався один посеред полів. А мисливців за скарбами тільки щоразу було б більше...

— Тобто у підвалах цього храму справді знаходяться скарби тамплієрів, і це не легенда? — з недовірою перепитує дівчина.

— Справді, — відповідаю та додаю. — Але тепер я можу спати спокійно. Бо місце, де знаходиться храм, не знайде ніхто, тож скарби надійно заховані навіки.

Дівчина кілька хвилин мовчить, а тоді все ж не витримує.

— Ну чому ви не хочете, аби скарби хтось знайшов? Це потім зберігатиметься в музеях...

— Авжеж! — фиркаю я. — Зберігатиметься. Як би не так. Покладуть нікельовану іграшку, видаючи її за золото. — видихаю та продовжую. — У музеях насправді дуже мало реально цінних речей. Зрештою, на скарбах тамплієрів лежить прокляття — це одне, а інше: у підземеллях храму знаходяться не лише скарби, а ще й заховання священників та капеланів з дружинами, а окрім цього багато пасток. І не тільки...

— Що ви маєте на увазі?

Ловлю на собі погляд дівчини. Вона на емоціях. Схоже, її історія про тамплієрів захопила, але мене її зацікавленість лякає.

— Златославо, це місце, де ти так безпечно шастаєш, дуже небезпечне. Там не тільки все дихає історією, а й магією та прокляттями. Твої невинні пошуки скарбів можуть погано для тебе закінчитися.

— І походу це вже трапилося, — цілком серйозно кидає чорнява красуня. — Я ж познайомилася з вами, і хочу сказати, від нашого знайомства мені моторошно. І взагалі, хочеться, аби сьогоднішній день виявився сном.

В голосі дівчини звучить розчарування. Мені від цього неприємно, але поки мусить бути так.

— Болеславе, краще розкажіть більше про справжнє призначення тамплієрів, і чому їх називали білими лицарями?

Розповідаю їй загальну інформацію, яку можна прочитати у нормальних історичних книгах, де досить правдиво описано про лицарів цього ордена. Вона ж заворожено слухає.

За розповідями до будинку дівчини ми доїхали дуже швидко. І при тім, що мені не хочеться її відпускати, змушений попрощатися. Але в серці вже жевріє надія на те, що ми знову скоро побачимось.

Через годину з лишком, я вже повернувся додому. Я на враженнях від цієї зустрічі. Готую собі каву та йду з нею до каміна, в якому ще тліє жар. При літі на вулиці холодно, зміна циклону принесла похолодання, а оскільки мій будинок знаходиться посеред лісу, у ньому прохолодно.

Роблю ковток кави і поринаю у спогади свого сну, який бачив цієї ночі. Мені наснився той знахар, якого я уже не бачив від тоді, як він заговорив мені браслет для Златослави. Уві сні цей чоловік з’явився мені в сяйві і наказовим тоном наполягав, аби я не пропустив сьогоднішній захід сонця, бо це може бути останній шанс для зустрічі зі Златославою.

Я згадав про цей сон по обіді, і одразу, покинувши офіс, помчав додому. Адже уві сні знахар показав мені захід сонця, який я бачу кожен день з дороги, якою повертаюся додому. І от, повертаючись додому, я побачив мотоцикл, я навіть уявити не міг, що на ньому приїхала моя кохана. Хоча й у минулому вона була хвацькою та сміливою дівчиною.