Глава 7

ЗЛАТОСЛАВА

Все почуте не вкладається в голові. Невже все, що цей чоловік розповів — правда? Тоді як таке можливо? Це ж звучить як красива казка, на жаль, без хепіенду. Хоча з іншого боку, якщо Болеслав зараз на емоціях, можу здогадуватися, скільки болю він тоді пережив. Напевно, немає нічого страшнішого в житті, ніж втрачати найрідніших.

Я не почуваю до цього чоловіка нічого. Лиш відчуваю страх від невідомості. Але й цікавість не відпускає.

— А що було далі?

— Далі я ледь пережив твою втрату. Знахар наказав зняти з тебе кулон, який я тобі подарував, та берегти його. Адже твоя неупокоєна душа вдруге прийде у цей світ. І от коли ти народишся, у моє вікно тричі битиметься голуб. Це буде мені звісткою, — розповідає, не оглядаючись, чоловік. — Двадцять чотири роки тому я отримав таку звістку. Голуб посеред ночі бився у моє вікно. Я зрадів, але через пів року перестав відчувати твою присутність. Бо саме через цей кулон я відчував тебе. Та одного дня раптом відчув холод. Знайшов кулон на цвинтарі і з розпачем зрозумів, що тебе немає. Я забрав кулон, відніс до знахаря, але він не зміг мені нічого сказати. Лише сказав, що хтось наклав сильне закляття на кулон, і він нічого не бачить. От і все. Але минулого року я відчув твою ауру зовсім поруч. Мене тягнуло до старого селища магнітом, та я спізнився.

Невидючим поглядом втуплююся у полум’я. Ця розповідь схожа на красиву легенду, які я так люблю.

— А як цей кулон мав опинитися у мене зараз, якщо ти його забрав тоді? — саме злітає з вуст.

— Я віддав кулон Катерині. У нас була домовленість, що як тільки ти народишся, цей кулон буде біля тебе завжди.

Хмикаю. Я ще більше заплуталася, адже розповідь не схожа на реальність.

— А звідки бабусі було знати, що народилася саме я?

— У тебе на плечі є родима пляма у вигляді кола. Це і є знаком. І Златославою тебе назвали не просто так. Так тебе звали раніше.

Нервово ковтаю, адже це справді так — на моєму плечі є родима пляма. І будь-хто такої інформації не знає. Я комплексую через неї і постійно одягаю одяг, який закриває цю пляму. Я вже навіть хотіла видалити її, та лікар відмовив. Тепер цікаво, звідки про цю пляму знає цей чоловік. Невже він розповідає правду?

Великими очима дивлюся на незнайомця, а точніше — мого нареченого в лапках. Цікаво виходить. У мене тепер два наречених. Один з теперішнього життя, а інший — з минулого. Здригаюся наче від холоду, хоча в кімнаті досить тепло.

В голові підбираю слова та звертаюся до чоловіка:

— Болеславе, сподіваюся, ви розумієте, що те, що я народилася вдруге, нічого не означає. Моє серце належить іншому.

Страшенно нервую і дуже сподіваюся, що цей чоловік зрозуміє мене та відпустить.

— Златославо, вже більше ніж пів року це не так. Я не хочу нічого тобі говорити — ти дуже швидко зрозумієш усе сама.

Я часто дихаю, але слова чоловіка трактую по-своєму. Адже якщо я дуже скоро зрозумію все сама, то є надія, що він мене відпустить. Принаймні, мені дуже цього хочеться. Все інше мене не лякає. Я просто переконана, що у нас з Юстином все добре. Він повернеться з відрядження, і ми продовжимо готуватися до весілля, бо ж часу не так багато. І я забуду цього чоловіка та зустріч з ним, мов сон.

— Серденько, не хочу тебе лякати, але твоїм задумам не судилося здійснитися.

— Болеславе, не потрібно отих пророцтв, — піднявшись, оглядаюся за чоловіком. — Мені достатньо бабусі. Ви краще скажіть, якщо ви живете дев’ять століть, ви бачили тамплієрів?

Кремезний чоловік хмикає, повертається до мене обличчям та повільно наближається.

— Я не тільки бачив їх, серденько, я був у їхньому складі. Але це було дуже давно, — чоловік зупиняється неподалік, залишивши відстань між нами. — Щоправда, тамплієром я був недовго. Всього чотири роки, а потім папа Климент V розпустив орден.

— Але ж кількість членів ордену поширювалася Європою... — спантеличено нагадую. — Це правда?

— Так, але багато з них було засуджено та закатовано за наказом французького короля Філіпа IV, — пильно дивлячись на мене, відповідає чоловік.

— А в Україні тамплієри були? — не можу стримати свою цікавість. — За даними археологів та вчених, тамплієри дійшли до Карпат, де й заховали свої скарби… Скажіть, це правда?

— Правда.

— А у храмі цього селища, що поруч, теж були скарби тамплієрів? А ще подейкують, що цей храм збудували саме вони... Це теж правда?

— Можливо, — неоднозначно відповідає чоловік.

Мене понесло в своїх допитах, і я не можу зупинитися:

— Тоді чому ці скарби ніхто знайти не може?

— Значить, так потрібно.

Ці короткі відповіді дратують мене, але моя цікавість бере гору, і я прошу:

— Розкажіть мені все, що знаєте про тамплієрів...

— Златославо, ти наче додому хотіла, чи, може, ти ночувати у мене зібралася? Звичайно, я не проти...

— Ні, — різко перебиваю чоловіка. — Я додому хочу, звісно, якщо ви відпустите.

Чоловік хмикає, з хвилину надто пильно, наче вивчає, дивиться на мене.

— Я не збираюся тебе тут утримувати силою. Я тебе стільки чекав, що згоден ще почекати, бо хочу, аби ти прийшла до мене сама.

Спантеличено дивлюся на чоловіка у напівтемряві.

— Невпевнена, що це колись трапиться.

— Серденько, давай не забігати наперед. Хай все йде своєю чергою, а там побачимо, — видихає чоловік та простягає мені мій телефон, який дістав з кишені. Пильно дивиться на мене з гори вниз і звертається: —Златославо, маю для тебе подарунок. Я все розумію, ти не повинна його носити на собі, буде достатньо, аби ти просто тримала його поруч.

Доки я розгублено кліпаю, чоловік бере з полиці каміна оксамитову скриньку і простягає мені.

— Що це? — не поспішаю брати.

— Відкрий.

Схвильовано беру скриньку та, відкривши її, помічаю, як на чорному оксамиті виблискує браслет відомого бренду. Підіймаю розгублений погляд на чоловіка.