Глава 6

ЗЛАТОСЛАВА

Впираюся спиною у полицю з книгами. Навіть кліпаю декілька разів, але нічого не змінюється. Я в тій же кімнаті, і цей чоловік також поруч.

Який іще до біса наречений? Що він собі вигадав?

— У мене є наречений, — вкотре повторюю. — І на щастя, це не ви.

Болеслав зупиняється, залишивши між нами чималу відстань.

— Серденько, ти можеш спокійно вислухати мене. Я знаю, що тобі страшно, але коли ти пригадаєш наше спільне минуле, то все зміниться і нарешті стане на свої місця.

— Яке спільне минуле? Ви про що? Вас узагалі всі вдома?

— Златославо, якщо ти нарешті припиниш мене перебивати, то я все тобі розповім, — холодно кидає чоловік. Розвернувшись, він іде до каміна й присідає у крісло поруч. — Красуне, іди присядь, я не займатиму тебе. Зрештою, не кусаюся. Навіть наміру не маю ображати чи кривдити тебе. Навпаки — шалено радий нашій зустрічі.

Я лише не погоджуючись киваю головою, відчуваю страшенну втому — як від фізичних навантажень, так і від нервової напруги. Але бути поруч з цим чоловіком мені боязко.

— А яка я рада нашій зустрічі — вам не передати, — кидаю з іронією і прошу: — Розповідайте вже свою історію...

Болеслав зітхає та пропонує:

— Давай я розпочну з самого початку, аби тобі було зрозуміліше.

На слова чоловіка нервово ковтаю, бо розумію, що навряд чи він розповість мені щось путнє. Але слухати я все одно буду, бо виходу немає.

— Отож, Златославо, познайомилися ми з тобою ще у 1345 році. Я їхав верхи і раптом почув крики з бурхливої ріки. Кинувся туди й побачив, як тебе несе течія. Не роздумуючи, кинувся за тобою. Я витяг тебе, і довго не міг заспокоїти та зігріти... — чоловік зітхає. — Ти тоді була трохи молодшою, ніж зараз. Тобі було дев’ятнадцять.

— Але я такого не пам’ятаю, — спантеличено кидаю, адже ця розповідь звучить для мене не більше як вигадка.

— Звісно, не пам’ятаєш, Златославо, дев’ять століть пройшло з тієї пори, — погоджується чоловік.

Я нервово ковтаю. Слова чоловіка знову звучать нереально.

— Болеславе, ви себе чуєте? — нервово перепитую. — Це ж стільки часу... А ви? Невже ви жили усі ці дев’ять століть? Якщо так, то чому? А я? І що тоді було зі мною?

— Златославо, присядь. Я все тобі розповім, серденько, — заспокоює мене чоловік.

— Мені страшно, — зізнаюся.

— Чого ти боїшся?

— Вас, — не можу приховати правди.

— Мене не варто боятися. Я тобі не ворог. Тож присідай та слухай.

Все ще стою. Не можу впоратися зі своїм страхом, а чоловік, накинувши дров у камін, продовжує:

— Златославо, може це звучить дивно, але так — я жив усі ці роки. Чому? — він зітхає. — Це довга історія, але щоб усе було зрозуміло, слухай. У далекому 1328 році захворіла моя наймолодша сестра. Ніхто їй не міг допомогти. Один мудрий знахар відправив мене в гори за цілющою травою. Тільки вона могла врятувати сестру від наглої смерті. Але було одне «але»: цю траву не так легко здобути, бо шлях до неї пролягав крізь золоте озеро, яке несло в собі небезпеку. — він робить коротку паузу. — Були інші дороги, але вони теж не були безпечними. Всі, хто йшли тими дорогами, пропадали безслідно. Чимало людей, які шукали порятунку, не поверталися з гір живими. Але були й такі, що поверталися — правда, їх було мало, і після свого повернення вони мовчали. Ніхто з них не розповідав, як знайшов ту траву та повернувся. — Болеслав на мить замовкає. — Я вирішив ризикнути. Шкода мені було сестру — вона така маленька і буквально вмирала в болях та муках. Я не міг на це дивитися.

— Він знову замовкає.

Помічаю, що говорити йому важко. Схоже, він бачить перед очима оті муки сестри. Мої страхи трохи відступили — їх потіснила цікавість. Хоч я не вірю цьому чоловікові, але хочу дослухати його розповідь до кінця. Несміло підходжу та присідаю у крісло напроти нього.

— Було страшно, але я вперто не хотів, аби сестра померла. Пішов. Коли дійшов до золотого озера, почув благання про допомогу. Це була твоя бабуся. Вона впала в оте золоте озеро. Крізь нього було неможливо пройти, аби не впасти. Я кинувся її рятувати та опинився у водах того ж озера. Гадав, що тепер точно помру, але ні. Зрозумівши, що смерть не наступила, я почав вибиратися з реально золотої води, яка наче проходила крізь тіло. Також допоміг Катерині вибратися... Хоча озеро затягувало, і вибиратися було дуже складно.

Я нервово кліпаю і спантеличено питаю:

— Тобто, моя бабуся Катерина живе так само довго, як і ти?

— Так, — сухо відповідає чоловік і продовжує: — Вибравшись, ми знайшли ту цілющу траву. Назад ми уже спокійно перейшли те золоте озеро — просто перебрели як брід, воно нас уже не затягувало. Разом принесли траву до знахаря, а він нам повідомив, що тепер ми житимемо віками, і будемо мучитися від того, що бачитимемо, як наші рідні вмирають від немочі та старості, а ми залишимося навіки у тому віці, в якому впали в оте озеро.

В це нереально повірити, але я приховую свою недовіру.

— А бабусі навіщо ота трава була? — розгублено питаю.

— Ти дуже хворіла. Ти була дуже маленька, мала два рочки. Твоя мати померла при пологах, тож Катерина не хотіла втратити ще й тебе.

— А що було після того, як ти врятував мене з тієї ріки? — схвильовано цікавлюся.

— Я відвіз тебе додому, там і зустрів твою бабусю, — Болеслав накладає дров у камін. — Вона була вдячна мені, але попередила, аби думати не смів про тебе.

— І що? — моє хвилювання посилюється, бо хоч я сприймаю цю розповідь як легенду, та цікавість роздирає мене. — Ти послухав бабусю?

— Послухав. Але після твого порятунку наші випадкові зустрічі стали надто частими. Не знаю, чи то ти ходила тими дорогами, що й я, чи то доля нас зводила. В кінцевому результаті ми почали зустрічатися. Катерина бурчала, сварилася, просила не займати тебе, але наші почуття вже було не спинити. — знову повисає коротка пауза, по якій звучить продовження. — Твоя бабуся одного разу переступила мене, лаяла, а тоді спитала, що я робити буду, коли ти почнеш старіти, а я залишатимуся молодим. Тоді я їй пообіцяв, що коли тобі виповниться тридцять вісім, я поведу тебе до того озера та скупаю в ньому, аби ти теж була безсмертною. Лише тоді Катерина припинила свої докори та дала благословення на наш шлюб.