Глава 5

ЗЛАТОСЛАВА

Незнайомець йде поруч. Це надто сильно хвилює мене, а ще шалено заворожує краса та декор розкішного будинку. Тут усе з розкішшю та розмахом: високі стелі, золочені ліпнини. Наче в цьому маєтку переплелися кілька віків.

Опиняємося в кабінеті, виконаному у чорних тонах із позолотою. Цей кабінет більше скидається на бібліотеку, адже вздовж однієї зі стін розміщені стелажі з книгами, які одразу привертають мою увагу, бо на торці однієї з книг я помітила герб тамплієрів.

Забувши про страх, одразу йду до книг. Чоловік звертається до мене, але я прослухала, що він сказав. Моя увага прикута до трьох товстезних, пошарпаних книг з облізлою титулкою та потертою позолотою на ній. Несміливо торкаюся книги з гербом тамплієрів. Цій книзі, без сумніву, кілька століть.

Цікаво, де цей чоловік відкопав такі скарби?

— Златославо! — надто голосно кличе мене незнайомець та зупиняється зовсім поруч.

Я різко забираю руку від книги та відступаю від нього. Розгублено зиркаю на мужні риси й миттєво опускаю очі. Адже його погляд лякає мене.

— Златославо, люба, розслабся і краще присядь. Розмова буде довгою.

Вперто не хочу виконувати прохання цього чоловіка й настирливо питаю:

— Хто ви? І навіщо я вам?

— Златославо, не квапся. Я все тобі поясню.

Набираю повні легені повітря і, шумно видихнувши, питаю те, що мене хвилює найбільше:

— Навіщо ви привезли мене до свого дому? Це ж викрадення! А мене точно шукатимуть!

— Хто? Хто тебе шукатиме, серденько? — холодно цікавиться чоловік. — Навіщо цей блеф? Ми обоє знаємо, що ніхто тебе не шукатиме. Принаймні сьогодні — точно.

Нервово ковтаю. Я могла б посперечатися, але це факт.

З надією зиркаю на чоловіка.

— Ви ж відпустите мене, після нашої розмови?

Чорноволосий красень з темними очима надто пильно дивиться на мене та мовчить.

— Чому ви мовчите? Ви ж не можете залишити мене у своєму домі та утримувати силою!

— Сонце, не роби передчасних висновків. Ти ж іще не вислухала мене.

— То, може, ви вже скажете хоч щось і нарешті представитеся? — зірвано кидаю, бо мені страшно. За вікнами ніч, а я невідомо де й невідомо з ким.

Незнайомець видихає та, підійшовши надто близько, пильно заглядає мені в очі й нарешті представляється:

— Мене звати Болеслав. — Повисає важка, не коротка пауза, яку порушує сам чоловік. — Наша сьогоднішня зустріч із тобою не випадкова. Я шукав тебе давно, а вірніше — відтоді, як ти народилася. Чому ти не носиш кулон, який тобі в день твого народження подарувала Катерина?

Я механічно торкаюся зони декольте, але збагнути не можу, про який кулон ідеться.

— Який кулон? Що ви маєте на увазі? У мене зроду ніколи не було ніякого кулона.

— Був, Златославо. Але зараз він чомусь знаходиться на цвинтарі, закопаний на одній із могил, — Болеслав важко зітхає й продовжує: — Я розчарувався. Гадав, тебе вже знову немає в живих. Але минулого року я відчув тебе зовсім поруч... Я пізно зрозумів, що це була ти. А потім почалася злива, і я загубив твої сліди. Не знав, де тебе шукати, хоча відчував — ти десь близько.

З широко розплющеними очима дивлюся на чоловіка. Він здається мені дивним. Зрештою, його розповідь звучить, мов із розділу фантастики. Второпати не можу, який між нами може бути зв’язок. Хоча зі сказаного ним розумію: минулого року мене від цього дивака врятувала гроза.

— Болеславе, може, ви хоч щось поясните логічно? Бо я зовсім вас не розумію. Кулон? Цвинтар? Ви відчуваєте мене? Знову «немає в живих»? Це ж маячня! Ви лякаєте мене такими розповідями...

— Це реальність, Златославо. Просто ти зробила передчасні висновки. А ще... якби ти носила той кулон, ми б уже п’ять років могли бути разом, — видихає чоловік.

Він повертається й іде до каміна у кутку, а мене пересмикує від двояких відчуттів і страху. Його останні слова — це взагалі щось нереальне та моторошне для мене.

— Болеславе, чому ми мали бути з вами разом?

Чоловік розпалює камін і мовчить. Це мене дратує, бо після його розповіді в мене ще більше запитань. Я страшенно нервую й не можу стримати емоцій. Вкотре перепитую:

— Хто ви?

— Хороше питання, серденько, — кидає чоловік. Коли дрова в каміні розгоряються, він підіймається, наближаючись до мене. — Хто я? — хмикає та холодно додає: — Боюся, що після відповіді на це запитання ти ще більше вважатимеш мене неадекватним.

— Тим не менше, я хочу це почути.

— Впевнена? — напружено перепитує кремезний чоловік.

— Впевнена.

— Гаразд. Так навіть буде краще, — сухо кидає він і одразу випалює: — Я твій наречений.

Я нервово кліпаю та повільно задкую від чоловіка, який надто відверто дивиться на мене. А в голові знову звучать слова бабусі Катерини: «Інший долею тобі назначений. І чекає він на тебе вже давно... Скоро побачиш його. Він — твоя доля...»

Не хочу в це вірити. Це просто якесь марево, сон... А може, химерне видіння, яке скоро розвіється.