Глава 4

ЗЛАТОСЛАВА

Розплющую очі та часто кліпаю. Впираюся поглядом у білу стелю і не можу второпати, де я, і, що зі мною діється. Кілька секунд намагаюся хоч щось згадати, та все марно. Повільно сідаю і розумію, що я знаходжуся на ліжку у розкішній спальні зі сучасними та дорогими меблями. Від цього мені моторошно, ще й у спальні напівтемно.

Повільно повертається пам’ять, і від цього на очах виступають сльози. Адже я лише пам’ятаю, як втікала від божевільного незнайомця, а потім усе кудись пропало. Здогадуюся, що, швидше за все, я в нього вдома. Оглядаю себе: я одягнена як раніше, хоч це тішить. Але це єдина приємність.

Повільно встаю з ліжка та прямую на вихід із цих розкішних апартаментів. Якщо цей ненормальний привіз мене сюди і думає, що я тут залишуся, то він дуже помиляється.

Несміло ловлюся за дверну ручку і справді здивована, адже двері прочиняються. Виходжу у широкий коридор, у якому горить світло. Тут усе дорого та багато. Наче в музеї. Кругом усе натерте до блиску, та царює ідеальна чистота.

Встигаю зробити кілька кроків, як з-за колони мені назустріч виходить той самий незнайомець. Я моментально завмираю на місці. Мені страшно. Схоже, я справді у нього вдома. Боюся, чого тепер чекати.

Від кожного кроку високого, кремезного чоловіка у мене шумить у вухах. Я справді боюся вдруге знепритомніти від страху.

Чоловік зупиняється в міліметрі й заклопотано цікавиться:

— Златославо, як ти почуваєшся?

— Я хочу додому, — зухвало заявляю, надто відверто дивлячись у чорні очі навпроти.

— Ти не відповіла, — суворо нагадує він.

— А ти мене не чуєш, — шиплю роздратовано я та вкотре нагадую: — Я хочу додому. Куди ти мене притяг? Я ж просила не чіпати мене...

— Златославо, припини бунт. А краще ходи вечеряти, — наче не чує мене, наказує чоловік, а тоді робить крок мені назустріч, скоротивши відстань між нами до нуля. Відверто заглядає в очі та зірваним голосом додає: — Серденько, я все тобі розповім після вечері.

Відчуваю, як уся тремчу від такої близької присутності незнайомця. Мені дуже страшно. І хочеться, аби це все виявилося лише паршивим сном, який от-от закінчиться і я прокинуся.

— Відпустіть, будь ласка, додому. Я не хочу вечеряти... — прошуся.

— Златославо, або ти йдеш вниз, або...

— Або що? — зірвано цікавлюся, ледь не зі сльозами зиркнувши на чоловіка.

— Златославо, припини бунт, — у голосі чоловіка звучить прохання. — Я знаю, що ти голодна. Тож давай ми повечеряємо, а потім спокійно поговоримо. Я все тобі поясню. Бо знаю, що ти нічого не розумієш...

Не маю довіри до цього чоловіка, але все ж вирішую схитрувати.

— Я піду вечеряти, якщо ти пообіцяєш відпустити мене.

Відступаю до стіни і спантеличено дивлюся на чоловіка згори вниз. Він же, важко видихнувши, кидає:

— Я не можу тобі цього пообіцяти.

— Чому? — саме зривається з вуст.

— Коли я тобі все розповім, ти все зрозумієш, — надто серйозно пояснює чоловік.

— Невпевнена... — бубоню собі під ніс.

Не встигаю навіть оком кліпнути, як після мого останнього слова опиняюся на руках у чоловіка. Спантеличено зиркаю на нього. І тепер мені ще більше страшно, але я не збираюся про це мовчати.

— Що ти робиш? Відпусти! Не потрібно мене носити на руках. Ти лякаєш мене своїми діями...

— Златославо, я просив тебе повечеряти зі мною, та замість згоди ти влаштувала бунт. Невже я маю тягнути тебе?

Я мовчу. Вся напружилася і не можу розслабитися, а чоловік просить:

— Серденько, я знаю, що ти боїшся, але твої страхи даремні...

— Добре тобі говорити... — фиркаю я. — Ти викрав мене, зачинив у своєму будинку, а тепер просиш не боятися. Ти адекватний?

Чоловік далі несе мене мовчки, проігнорувавши моє запитання. Він справді відпускає мене у розкішній їдальні з довжелезним столом, який сервірований лише для двох. Допомагає присісти та бажає приємного апетиту.

Виходу немає, я змушена їсти. Підіймаю ковпак і я справді спантеличена: на тарілці медальйон із лосося під білим соусом, прикрашений гілочкою розмарину. Поруч — салат із руколи, помідорів та сиру. Хтось наче прочитав мої бажання. Підіймаю розгублений погляд на незнайомця, а він питає:

— Щось не так?

— Все добре, — лиш відмахуюся.

Зітхаю. Апетиту, як такого, немає, але все ж беруся до трапези. Я перенервувала. Хоча з одного боку все не так уже й погано. Мене не б’ють, не ображають, але суцільна невідомість лякає та не дає розслабитися. Не можу почуватися безпечно. З’ївши лише половину, я відкладаю виделку в бік.

— Златославо, ти повинна доїсти вечерю, — раптом порушує тишу незнайомець.

— Я більше не хочу, — відмахуюся.

— Гаразд, тоді чекай, доки я закінчу.

— Де мій телефон? — напружено цікавлюся.

— У мене.

— Навіщо ти його забрав? — сердито питаю, дивлячись на чоловіка, який з апетитом їсть свою вечерю.

— Тому, що він випав у тебе з кишені. Я все поверну тобі після розмови.

Щось я не дуже в це вірю. Але поки мовчу. Видихаю, коли чоловік поспіхом завершує трапезу. Підійшовши до мене, просить:

— Ходімо у мій кабінет.

Підіймаюся, на мить заглянувши у надто серйозні чорні очі. Мені цікаво і страшно водночас. Бо ж почути від нього щось адекватне не сподіваюся.