Глава 3

ЗЛАТОСЛАВА.

Я часто кліпаю. Не можу збагнути суть слів незнайомця. Не можу второпати, що відбувається. Звідки взявся цей чоловік і що це за такі заяви? Він що, маніяк якийсь? Налякано озираюся довкола, але поруч — ні душі. На допомогу кликати марно. Лише неподалік стоїть мій мотоцикл та великий чорний позашляховик з гербом ордену тамплієрів на ціле заднє скло. Я точно бачила цю машину у місті. Її неможливо не помітити. В мене шумить у вухах від різкої заяви незнайомця. Я повинна з ним домовитися, бо іншого виходу у мене немає.

— Відпустіть! Заберіть все, що хочете... Я все віддам, тільки відпустіть.

— Златославо, мені потрібна тільки ти, — сухо запевняє чоловік і дивиться на мене так, наче добре знає мене, тільки не бачив дуже давно.

Мене поведінка цього чоловіка лякає. Мені страшно. Від його слів мороз біжить по шкірі.

— Навіщо я вам? Відпустіть! Ви мене лякаєте.

— Серце моє, тобі боятися мене не потрібно, — холодно запевняє чоловік. — А навпаки...

— Що навпаки? — зриваюся я.

В очах уже збирається волога, адже невідомість лякає. Ловлю себе на здогадці, що цей чоловік навіть не збирається відпускати мене. На мої слова він просто мовчить. Зрештою, він і не тримає мене міцно, але я поворухнутися не можу.

Я відчуваю, як торохтить від страху серце, а дрібне тремтіння вже проймає тіло. В мене паніка — я не знаю, як бути. Вирішую скористатися жіночими хитрощами, хоча сумніваюся, що це спрацює.

— Я боюся. Відпустіть... — зірвано прошу.

В одну мить я опиняюся притиснута до сильного тіла чоловіка, який ніжно обіймає мене та хрипким голосом просить:

— Серденько, нічого не бійся. Ти у безпеці.

Він точно якийсь хворий. Мені потрібно втікати від нього. І взагалі, про яку безпеку він торочить? Впираюся в сталеві біцепси руками та нервово заявляю:

— Я хочу додому...

— Златославо, серденько, скоро ти будеш вдома.

Від страху в мене шумить у вухах, паніка охоплює цілком, і я не знаю, як вчинити правильно. Адже вирватися від цього чоловіка я не можу. Окрім фізичної сили, я відчуваю невидиму силу, яка наче тримає мене біля цього кремезного чолов’яги. Намагаюся зібратися, але це надто складно, тому від безвихідності кидаю:

— Відпустіть мене. Бо чим швидше ви мене відпустите, тим швидше я дістануся додому. Бо ж якщо я затримаюся, то мої рідні хвилюватимуться...

— Серденько, не обманюй. Твоя бабуся знає, де ти, а матері твоїй вже давно байдуже, де ти та з ким... А наречений твій... — він замовкає, та надто відверто дивиться на мене.

Погляд цього чоловіка якось дивно впливає на мене. Не можу пояснити, що відчуваю від цієї відвертості, але це точно щось схоже на гіпноз.

— Що наречений мій?!! — не витримавши, зірваним голосом питаю. Мене дратує, що цей чоловік занадто багато знає про мене. Хоча я бачу його вперше.

— Він має іншу, — досить серйозно випалює незнайомець.

Я з люттю таки вириваюся з полону незнайомця та відходжу від нього на кілька кроків, озлоблено кинувши:

— Що ти несеш? Ти ж мене зовсім не знаєш! Зрештою, у нас весілля через сорок днів...

— Весілля не буде! — надто впевнено заявляє незнайомець.

Я, важко дихаючи, дивлюся на нього, а в голові звучать слова бабусі: «Не буде у вас весілля.» У горлі утворюється згусток, а в сонячному сплетінні осідає тягар. Сльози стоять в очах, і я не можу втримати страх та відчай.

— Тебе Катерина прислала? — зірвано цікавлюся.

Чоловік пильно дивиться на мене й, хмикнувши, заперечує:

— Ні. Я не бачився з Катериною давно.

— Але ж ти її знаєш? — спантеличено цікавлюся.

— Знаю. Я гадав, її вже немає.

Я вся напружуюся, бо не можу збагнути, що несе цей привабливий чоловік.

— А чому її повинно не бути? Моя бабуся ще не зовсім стара. Їй ще жити і жити.

На мої слова він лише посміхається і, зиркнувши в очі, наказує:

— Златославо, сідай у машину. Ти ж додому хотіла?

Налякано дивлюся на нього й, обійшовши мотоцикл, надто впевнено заявляю:

— Я приїхала сюди на своєму транспорті, на ньому і повертатимусь. А ти їдь куди їхав та дай мені спокій.

Вся тремчу, мені дуже страшно. При тім, що цей чоловік знає бабусю Катерину, він мені здається якимось дивним. Зрештою, він старший. Йому точно під сорок, і, схоже, у нього проблеми з ментальним здоров’ям. Тому мені потрібно негайно втікати від нього. І байдуже, що рюкзак зі спорядженням далеко від мене. Тут аби самій втекти.

Хапаю шолом і відчуваю, наче мене вдарило струмом: шолом вилітає з моїх рук на пісок. Налякано зиркаю на чоловіка, який стоїть, наче гора, та невдоволено дивлячись на мене, суворо наказує:

— Златославо, сідай у машину. Ти все одно звідси по-іншому не поїдеш.

До болю закушую нижню губу. Вже мізкую, як маю діяти, бо в машину до цього незнайомця я не сяду нізащо.

Кілька секунд вагаюся, а тоді, зірвавшись з місця, що є сили мчу до польової вкатаної дороги. До лісу далеченько, тому дуже сподіваюся, що у мене вистачить сил втекти від чоловіка.

Вечірній вітер свистить у вухах, а я біжу з останніх сил. Дихати важко, але повинна втекти від цього божевільного. Я не можу собі дозволити, аби він забрав мене з собою.

Біжу та навіть не думаю спинитися. Кожен мій крок в одну мить стає важким. Не розумію, що відбувається, але таке відчуття, наче всі сили покидають тіло. А вже за мить очі застилає суцільна пітьма, і я вже не бачу та не відчуваю нічого.