Глава 2

ЗЛАТОСЛАВА.

Через дві з половиною години я, виснажена, сідаю просто на землю у піщаній ямі, яку викопала.

Посидівши трохи, таки підіймаюся. Тягнуся з ями за рюкзаком та дістаю з нього контейнер, в якому знаходиться мій обід. Смакую бутерброди та, запиваючи колою, міркую.

От було б класно хоч на день перенестися у минуле, на десяток століть назад. Погуляти отим селом. Побачити тамплієрів вживу. Можу тільки уявити, які тут пейзажі колись були.

Хмикаю на свої божевільні роздуми, адже життя — не кіно, і таке взагалі неможливо. Це он у космос полетіти — це можливо, а повернутися назад у часі чи завітати у майбутнє — це щось із розділу фантастики. Хоча деякі науки доводять, що люди живуть не один раз на землі, що існує реінкарнація і все таке. Що є якісь портали, через які люди мандрують у часі. Але хто це бачив? Ніхто. Отже — це лише домисли, вигадки та фантазії.

Замислююся, бо ж за легендою храм, який збудували тамплієри, тричі горів і двічі був зруйнований цілком, але кожного разу його зводили та відновлювали. Чому ж після останнього лиха ніхто не відбудував храм? І де тепер його шукати? Хтось же має знати справжнє місце, де знаходився храм? У голові сотні запитань, та хто на них відповість? Я вже втомилася і тепер розумію, що карта, яку я маю, швидше за все неправильна.

Перепочивши, знову беруся копати. Я поки нічого путнього не знайшла. Лише накопала всіляких дрібних цвяхів. Між ними є довжелезні старовинні цвяхи, але вони точно не з чотирнадцятого століття. А ще викопала кілька бляшанок. Я страшенно втомилася і, хоч чудово розумію, що можу даремно копати, не зупиняюся. У мене є стара карта цього села, і хай вона невірна — храм тут все ж був. Карту мені передала бабуся Катерина. Хоч карта намальована на папері, вона запевнила, що ця мапа вірна. І якщо я зараз нічого не наплутала — це не привід здаватися. Бо ж по старій мапі я копаю саме над отим храмом, в якому знаходилися підземні ходи.

Я вже майже до поясу викопала чималу яму. Вже добряче виснажилася, та й сонце вже котиться за ліси. Пора збиратися. Потрібно дістатися додому, доки не стемніло.

Починаю збирати всі свої інструменти та акуратно все складати в рюкзак.

Зашнуровую шнурки і чую, ніби хлопають дверцята машини. Моментально напружуюся і, піднявшись, виглядаю з ями й оглядаюся на звук. Завмираю, адже бачу, як до мене наближається кремезний чоловік у чорному одязі. Футболка, джинси та шкіряна куртка — все чорне, лише кросівки білі. Мені страшно. Адже навколо поле, що оком заглянь, а далі ліси.

— Вечір добрий, дівко красна!

Я ще більше напружуюся. Таке вітання мене неабияк лякає. Чи то цей чоловік глузує, чи серйозно, але вітається, як у старих казках.

— Добрий! — лише відмахуюся.

Я погано бачу обличчя високого кремезного чолов’яги, адже сонячні промені, що ще не сховалися за лісами, сліплять мене. Викидаю рюкзак із ями. Тепер потрібно вибратися самій та поїхати якнайшвидше звідси.

— Руку давай, — простягає мені широку долоню незнайомець, нахилившись.

Я спантеличено зиркаю на чоловіка. Його мужні риси наганяють на мене жаху. А його відвертий погляд змушує нервувати. Мимоволі прикипаю до масивного золотого ланцюжка, на якому колихається медальйон. Кліпаю, адже на ланцюжку висить медальйон зі зображенням герба тамплієрів. Це мене насторожує. Про цих воїнів людство знає мало. Зрештою, і їхнє існування було лише два століття. Тож така прикраса на шиї у чоловіка мене неабияк насторожує. Я нервово ковтаю і, відступивши на крок, цікавлюся:

— Хто ви?

Чоловік примружується й відмахується.

— Красуне, руку давай. Допоможу вибратися.

Мені страшно. Ховаю руки за спину. Цей чоловік лякає мене. Лиш тепер помічаю незвичне тату на його товстій шиї.

— Дякую! Я сама можу вибратися.

— Можеш. Але навіщо? Давай руку — допоможу.

Розумію, що цей чоловік не відстане, тому несміло таки кладу свою руку у гарячу долоню незнайомця. Здригаюся від імпульсів, які моментально розлітаються тілом. Розгублено заглядаю в чорні очі чоловіка, який, стиснувши мою руку, відверто дивиться на мене. В одну мить склалося таке враження, ніби він не місцевий і взагалі з іншого світу, хоча одягнений у сучасний одяг.

Встигаю лише кліпнути, як опиняюся уже на поверхні, а ще за мить — в обіймах незнайомця. Налякано вкотре зазираю в чорні, мов темна ніч, очі та зірвано питаю:

— Ви що робите? І що собі дозволяєте?!! Відпустіть негайно!

Незнайомець поводиться так, наче не чує мене, лише відверто дивиться в мої очі, чим іще більше лякає. Цей погляд чорних очей наче проходить крізь мене, і від цього я почуваюся не найкраще.

— Ви мене чуєте? — налякано перепитую.

— Тебе як звати? — ставить питання у відповідь кремезний чоловік.

— Яке це має значення? — дратуюся я.

— Для мене має. Я дівку одну шукаю...

— Я точно не ваша дівка. Пустіть! Мені додому пора. Наречений хвилюватиметься, — починаю блефувати в надії, що цей чоловік таки почує мене.

— Назви своє ім’я, — наказує незнайомець.

Я зітхаю й дивуюся, адже чоловік не міцно тримає мене, але я чомусь піти не можу. Важко видихаю і таки називаю своє ім’я.

— Златослава мене звати.

Повисає незручна пауза. Скидається на те, що чоловік наче сканує моє обличчя. Від незручності опускаю очі, а він наказує:

— Повтори.

— Що повторити? — спантеличено кліпаю, бо реально не розумію прохання незнайомця.

— Своє ім’я повтори, — наказує він.

— Златослава... — несміло повторюю та наказую. — А тепер відпустіть. Мені пора додому.

— Тепер я нізащо не відпущу тебе, — хрипким голосом заявляє чоловік й, пильно заглянувши мені в очі, додає: — Я занадто довго чекав на тебе, аби тепер отак просто відпустити...