Глава 1

ЗЛАТОСЛАВА.

Зупиняю мотоцикл посеред піщаного поля, яке подекуди заросло чагарником, а подекуди ще добре помітно плодові дерева. Розумію, що дерева, мабуть, уже наросли нові — з насіння, бо ж плодові дерева не довговічні.

Тут колись було розташоване старе село, яке спалили антихристи ще за часів Першої світової. Про це село легенди ходять. Люди розповідають, що це село — не з простих. Переповідають, що тут був побудований храм ще самими тамплієрами, які йшли до Карпат.

За легендами, у тому храмі було багато підземних ходів та чимало сховищ, де до XIX століття і зберігалися ті скарби, які тамплієри не встигли забрати.

Я важко зітхаю, адже мене завжди приваблювали отакі легенди. Я минулого року теж приїжджала сюди. Пів дня проходила з металошукачем, потім копала ледь не дві години, а далі мене захопила гроза. Я промокла до нитки, і, доки доїхала додому, застудилася. Мало не місяць потім лікувалася. Щиро сподіваюся, що цього року так не буде.

Знімаю шолом і видихаю. Намагаюся придушити у собі бурю емоцій, але не вдається. На моїх очах виступають сльози, а в голові досі дзвенять слова бабусі Катерини:

— Златославо, Юстин тобі не пара. Не буде у вас весілля. Інший долею тобі назначений. І чекає він на тебе вже давно... Скоро побачиш його. Він — твоя доля...

Страшенно нервую і не можу втримати сльози. Я образилася на бабусю. Я приїхала до неї за порадою, підтримкою, зрештою — благословенням, а вона взяла та наговорила мені гидоти.

Я ж кохаю Юстина. У нас скоро весілля. Але зараз мій наречений у відрядженні. Його не буде ще тиждень, тому я вирішила провести цей час за своїм хобі. Ну люблю я оті старі розбиті глечики, різноманітні цяцьки та старовинні речі. Це моя слабкість, і я в ній кохаюся. Тягне мене до таких речей, мов магнітом. Люблю бродити закинутими палацами, фортецями та замками.

Не можу пояснити, що відчуваю від отаких прогулянок, але іноді мені здається, що я опинилася вдома, хоча насправді знаходжуся у напіврозваленому палаці. Мене приваблює усе старовинне, і я відчуваю легку ностальгію за тими часами. Уява малює ті моменти, де люди їздили на конях, не було усіх зручностей та комфорту, який маємо у нашу епоху. Але мене страшенно приваблюють оті давні часи. І так хочеться хоч на мить потрапити туди.

Видихнувши гіркоту розчарувань, витираю сльози і знову у спогадах повертаюся до розмови з бабусею. На її пророцтво я лише роздратовано фиркнула:

— Не бути цьому! Моя доля — Юстин.

Прикипаю відвертим поглядом до темно-карих очей бабусі, і лиш тепер зловила себе на тому, що бабуся у свої шістдесят три виглядає ледь не як мама. Жодної зморшки на обличчі. Молода, усміхнена.

Нервово ковтаю згусток, що утворився у горлі від думок.

Бабуся — цілителька. Вона лікує хворих. Інколи бачить долю людей наперед...

Мені стає страшно. Я відступаю від неї та з відчаєм прошу:

— Скажи, що ти пожартувала... Молю, скажи!

На мої слова бабуся Катерина лише посміхнулася і, зв’язавши пучок трави звіробою, повернулася до мене спиною, вішаючи його сушитися.

Це мовчання означає лише одне — її слова правда. І це неодмінно трапиться.

— Я так не хочу... — в істериці кидаю бабусі у спину. — Чуєш? Я кохаю Юстина...

Чорнява жінка обертається до мене обличчям і присідає на лавку в альтанці. Зазирнувши мені в очі з посмішкою, заявляє:

— Не кохаєш ти його. І ніколи не кохала. Відпусти його — він уже не твій.

Від почутого в мене стався нервовий зрив, і я не змогла втримати емоцій:

— Мабуть, люди правду кажуть, що ти — відьма... Як ти могла скалічити моє життя?

Бабуся лише пильно глянула на мене і сухо відмахнулася:

— Це не я, дитино! Це вже вирішено вищими силами давно, — вона важко зітхає та з гіркотою додає: — Я гадала, ти любиш мене, а ти, як усі — вважаєш мене відьмою... — хмикнувши, Катерина додає: — Як спасти від наглої смерті, то всі біжать, а як поза очі — то відьмою звуть... — вона пильно дивиться на мене та з докором кидає: — І ти туди ж... Тільки від мене нічого не залежить. Я ж сказала те, що бачу. Твоя доля написана ще до твого народження, і серце твоє віками належить іншому... Він чекає на тебе вічність.

Не хочу в це вірити. Не хочу цього чути. Це неможливо. Цього бути не може. Моє серце наповнене коханням до Юстина, і своїм чоловіком я хочу бачити лише його.

Розвернувшись, я пішла мовчки від бабусі, а вона лише навздогін мені кинула:

— Благослови Боже, твою дорогу, дитино!

Та я йду, незважаючи на слова бабусі, — мене образило її пророцтво. Я не хочу так жити...

Витерши сльози, покидаю свої роздуми. Я ж приїхала сюди на пошуки скарбів. Ставлю свій мотоцикл на ніжку та скидаю з плечей важкий рюкзак, в якому все необхідне.

Але слова бабусі не йдуть з голови. Бо ж знаю — вона слів на вітер не кидає. І з такими речами точно б не жартувала. Вона любить мене.

Зітхаю. Тепер мені соромно за свої слова. Катерина ж попередити мене хотіла, а я прийняла її попередження в штики.

Совість гризе душу. Вирішую, що, як їхатиму ввечері додому, заїду до бабусі та перепрошу її.

Розкладаю своє спорядження та, налаштувавши металошукач, беруся до пошуків скарбів тамплієрів. Мушу користуватися металошукачем та лопатою — без них ніяк. В душі сподіваюся, що сьогодні мені пощастить знайти хоч щось.