Самеді

Він їх не бачив.  Він вдивлявся у монітори і не бачив їх.  Це його дратувало.  Вони не могли піти далеко, лабіринт величезний, і вони дійшли вже до центрального кола.  І втекти за допомогою магії теж не могли, ці стіни поглинають її.  Він чекав, а чекати він умів!  І тут один із кіл заспівав.  Легке свічення заграло.  Він давно цього чекав.  Отже, вони використовували магію, багато магії.  Може, вони загинули?  Він ударив кулаком по столу.

- Лілі, ні, ти не могла так просто вмерти!

  Ще через якийсь час повіяв вітер, звідусіль.  Цей вітер відчинив усі двері підсобних приміщень.  Нарешті вони з'явилися на екрані.  Романа, (а він тепер знав про її супутника багато, чимало заплативши за інформацію через інтернет) вдарило об стінку.  Лілія була в його обіймах.

  - Я уб'ю тебе, молокосос, - прогарчав він собі під ніс.

  Але часу було мало, ще поворот – і вони будуть у центрі лабіринту.  Він мав встигнути туди першим.

Він відчував себе повним сил, за всіма законами, вона мала видихнутися ще пару поворотів назад, але цього не сталося.  Вона бадьоро йшла, тримаючи його за руку і навіть, здається, трохи бентежилася.  Це дивувало його.  Жінка з її біографією, що прожила довге насичене подіями життя, не знала як, та й не змогла його поцілувати, а тепер ще соромилася триматися за руки.

- Може, має роздвоєння особистості?  - спала думка в його голові, - чи це чергова гра?

  Вони дійшли до чергової пастки.  Він відпустив її руку і приготувався до невідомого.

  З усіх щілин на них почали сповзати скорпіони.  Вона, тремтячи, притулилася до його спини.  Він перебив їх усіх, але з глибини печери повзли нові та нові.

- Може, їх спалити?  - запропонувала вона. - Я можу це зробити, з твоєю допомогою, звісно.  Я не люблю скорпіонів!  Вони схожі на павуків.

Він хотів відмовитись, але раптом йому стало цікаво, наскільки її вистачить?

- Гаразд, давай.  Витягни вперед долоню і уяви, як манна тоненьким струмком проходить крізь долоню.

  Вона так і зробила.  Як і минулого разу, він запалив маленький вогник і передав його їй.  На цей раз полум'я було метрів зо два.  Вона почала випалювати скорпіонів, і раптом на її плече звідкись зверху впав один.  Вона шалено закричала, і полум'я вирвалося з її долоні просто величезне.  Де воно закінчувалося, він не побачив, воно зникло за поворотом.  Вивірений рух мечем - і скорпіон упав мертвим.  Вона так смішно стрибала і махала руками, що він не витримав і засміявся.

- Нічого смішного, - у неї пішла носом кров.

- Не знаю, скільки в тебе сил, але твоє тіло явно не в змозі їх винести, - уже серйозно сказав він, подаючи їй хустку.

І тут печера заспівала.  Легкий гомін почувся з усіх боків, блакитне свічення наповнило повітря.  Він одразу пошкодував про свій експеримент.

- Значить, цієї магії вистачило, щоби запустити коло!

- Що це? - Смішно задерши голову, тримаючи хустку біля носа, спитала вона.

- З тобою все гаразд?  - Не знати таких простих речей – це вже дивно.  - Голова не паморочиться?

- Все гаразд, - трохи в ніс сказала Пандора.

- Це магія наповнює повітря, - таки вирішив відповісти він на її питання, - значить, печера-пентаграма наситилася магією і готова працювати.  Залишилося бажання Самеді та, можливо, жертва.

- Жертва?

- Так.  Але я не певен.

  Вони завернули за ріг.  Щось темне сиділо неподалік.  Мить і темна пляма набула обрисів напівлюдини напівскорпіону.  З шаленою силою істота накинулася на Романа.  Реакція Романа була блискавичною, він відскочив убік, одночасно полоснувши істоту мечем по панцирю, і приготувався до нападу.  Мить - людина-скорпіон метнув погляд на Пандору і направив усю свою смертоносну силу на Романа.  Якийсь час вони примірялися один до одного, завдаючи ударів, вивчаючи суперника.  Людина-скорпіон нахилився, випускаючи жало вперед, Роман, ухилившись, замахнувся у вирішальному ударі.

- Ні!  Не вбивай!

  Меч зупинився біля шиї.  Пронизливий погляд людини-скорпіона, що гідно дивиться в обличчя смерті, вразив Романа.  Він ніби чекав смерті, але здаватися без бою не по-чоловічому.

- Ти маєш рацію, - пара рухів мечем, і він розрубав кайдани, що утримують цю істоту тут.  - Хто б зараз не загинув – це буде жертва.

  Він не відразу зрозумів, що вільний, це було видно з його рухів.  Усвідомивши своє становище, він попрямував до виходу.   Проходячи повз Романа, він зупинився і сказав слово рідною мовою, але, напевно, слово "дякую" було й так зрозуміло.  Дійшовши до Пандори, він також зупинився.  Вона побачила опіки на його руках.  Виходить, вогонь до нього дістався.

- Мені так шкода, - вона показала на його руки.  Чоловік-скорпіон усміхнувся їй і, кивнувши, зник за поворотом.

  Вони знайшли двері, ретельно замасковані під камінь.  Роман кілька хвилин повозився, відкриваючи її.  Усередині був довгий, вузький, оббитий залізом, освітлений коридор.

– Куди йти?

Пандора приклала руку до металу.

– Не знаю.  Я нічого не відчуваю.

- Гаразд, тоді йдемо далі.

Вони йшли коридорами, то там, то тут зустрічалися двері.  Тупик.  Ще глухий кут.

- Може, вийдемо назад до лабіринту? - запропонувала Пандора.

- Тоді ми знову будемо наражатись на небезпеку.

- Що ж робити?

- Поки що рухатись далі.

У Пандори голосно забурчало в шлунку.

- Ти голодна?

- Не те щоб дуже.

- Так, коли віддаєш стільки сили, їсти хочеться неймовірно.  Та й блукаємо ми тут уже давно.  А тіло не болить?

– Ні.  Тільки стопи небагато.

- А що ти любиш їсти?

– Все люблю.  Шашлик на природі люблю.

- Я думав, що ти вегетаріанка.

- Я люблю м'ясо!  - У неї знову забурчало в шлунку.  - Давай, поговоримо про щось інше.

- Добре, розкажи щось незвичайне з дитинства?  Щось загадкове.

- Ну, це було, коли мені було п'ять років.  Весною.  Я гуляла у парку з мамою та старшим братом.  І загубилася.  Ну, то вони мене втратили, а я їх завжди відсуваю.  Я завжди відчуваю, що з ними.  Дивлюся, на лавці дядько сидить і керує вітром.  Маленька завірушка така, з тополиного пуху.  І ніхто на це не зважає.  Я підійшла і почала з вітром грати.  Це було весело.  Пух закручувався в різні форми, набуваючи форм звірят і змій, різних птахів.  Коли вітерець стихав, я підбігала до дядька, смикала його за штанину і вимагала ще.  Награвшись вдосталь, я підійшла до нього сказати спасибі.