Лабіринт

Він відчув їх присутність. Відчув коливання магії у повітрі. Відчув нарастаючий п'янкий азарт.

- Мої маленькі пташки! Ідіть до мене, мої хороші, - усмішка спотворила його гордовите, худе, зморшкувате обличчя. - Так-так, подивимось, хто тут у нас, - він бризнув на дзеркало водою, дві мутних фігури поступово почали проявлятися. Але змах руки однієї з фігур повернув дзеркалу його початкові функції, і воно стало віддзеркалювати лише дійсність.

- Ви мої хороші! - його посмішка стала ширшою. - Прийдеться по-новому дивитись на вас.

Він включив комп'ютер з багатьма моніторами:

- Не може бути! Лілія! - він вдивлявся у екран монітора. - Не може бути! Ти все ж таки попала у мій лабіринт. Ну що ж, це все для тебе! Все тільки для тебе! - він розвів руками і по-хлоп'ячому засміявся, так легко та дзвінко, що зовсім не пасувало до його віку. Потім він підійшов до різної шафи і витягнув звідти чотири золотих змії. Ті миттю обвились навколо його рук, сповзли на підлогу з характерним шипінням і спішно поповзли у лабіринт за своїми жертвами.

Ще три дні у Лілії пішло на те, щоб заманити його в ті печери. Звичайно, присутність в її свідомості Пандори їй дуже допомагала. Роман змінювався на очах, як тільки Пандора залишала свідомість Лілії, ставав холодним і ніби надягав маску такого світського лева з легкою напівпосмішкою. Лілію це просто вибішувало, але вона не дозволяла йому розслаблятися, так як знання пікапу, як зараз модно говорити, а саме мистецтво спокуси, відточене десятками років, допомогали їй не раз. І цей міцний горішок вона розкусить!

- Щось сталося? - Роман Сірий уважно подивився на Лілію, поправив налобний ліхтарик. Вона підняла руку, ніби закриваючись, нашоптуючи заклинання невидимки.

- На нас дивляться, - хижі холодні очі з'явилися у темноті. - За нами спостерігають. Чорт! Рано нас помітили, - вона подивилась прямо в камеру під сводом печери, прямо в очі Демону Ночі. - Демон Ночі, - так називали його ті, хто побував тут.

Вони повертались самі не свої і потім, через деякий час, зникали.

- Але вони були слабаками! - говорила Лілія собі, знаючи деяких з тих бідолаг.

Вони пробиралися вглиб печери вже біля години. Приблизно півгодини тому її свідомість покинула Пандора. Десь там, в глибині, є сходи наверх, до особняку затворника Демона Ночі. Зовні, зверху до нього не добитися, та й нецікаво. Тому що мета: звабити Романа, а значить потрібно, щоб він проявив чоловічі якості по відношенню до неї. Спільна пригода пов'язує долі як найкраще!

Вона йшла позаду, але бачила набагато більше, ніж інші. Вона могла читати чужі думки, бачила створені у повітрі заклинання. І тут, у темноті, всі її почуття загострились. І цей туман вона побачила раніше, ніж він з'явився у полі їхнього зору.

Зеленувата хмара стояла у печері. Це хмара обману, якщо вдихнути її пари, то видіння будуть переслідувати не одну годину. І не самі веселі. Ці пари туману створювали рідкісні, дуже красиві квіти. Зазвичай вони росли в глибоких печерах, де мало корисних речовин. Тварини, забравшись глибоко в печери, вдихали ці пари, сходили з розуму і ставали їжею для цих рослин - дикої суміші ліан та маків, під назвою Тяжкий сон, а в народі - Сміртоносці.

Вздовж стіни стояла зброя. Який розрахунок! Так і вбити один одного недовго. Роман підійшов до зброї і почав вибирати собі меч.

- Якщо хочеш вбити мене, краще візьми катану, - пожартувала Лілія.

- Всього лиш нарізати букет квітів для прекрасної леді, - парирував Роман, граючи мечем, загостреним з обох сторін.

- Чекай тут, - він сміливо зробив крок у зеленоватий туман. Через деякий час він дійсно вийшов з букетом з Сміртоносців. На чорному ринку вони коштували цілий статок.

- У тебе була запальничка? - він простягнув руку. Лілія дістала запальничку в трояндах і подала Роману. Він запалив запальничку і кинув її в туман, той миттєво спалахнув багряним полум'ям. На тлі полум'я він простягнув Лілії букет.

- Можна? - вона взяла букет, витягнула одну квітку, і вставила у карман його куртки.

Вони рушили далі, коли залишки ліан догоріли. Під ногами захрустіли кістки. Біля одного з скелетів зі шпагою в грудях Лілія поклала букет.

- Я його знала. Це Моріс, поганий колдун, але був гарною людиною.

Потім були адські пси та низші демони. Ще через якийсь час Роман розправився з Мінотавром.

- Куди ж без нього, - посміхнулась Лілія.

Він майстерно володів зброєю. Лілії подобалось спостерігати за його рухами, під курткою вгадувалися м'язи. Невеличкий тунель із злими духами вони пройшли, сміючись і жартуючи...

Вона відчула, як Пандора входить в її свідомість.

"Чорт, значить, ми блукаємо тут вже добу, - пронеслося в її голові. Їй починала набридати ця пригода.

- Стоп, попереду обрив або прірва, - вимовила Лілія, - ці безглузді пастки тільки для дітей!

Вони підійшли до обриву, який був гарно замаскований заклинанням.

- Так, позаду була розвилка, прийдеться повернутися.

- Я втомилась, - Лілія надула ніжні губки.

-  Тоді трохи відпочинемо. Як ти дивишся на вогнище?

- Але тут зовсім немає гілок.

- Може бути і каміння, - Роман склав камені гіркою. З долонею з'явилася вогняна куля з синього вогню, ще зусилля - і камені стали червоними і спалахнули.

- Ніколи ще такого не бачила! - вона підсіла до вогню. Тільки зараз вона усвідомила, що весь цей час він не користовувався магією. І якого роду він маг, вона не здогадувалась.

- Ти - маг вогню?

Він загадково посміхнувся:

- Ну, звичайно. Не потрібно було запитувати! Про свою силу, якщо це дійсно сила, мало хто говорить. Тільки підлітки і слабаки хваляться своїми досягненнями. В магічному світі задавати такі питання взагалі непристойно. Але спробувати було варто...

Він підсів до вогню:

- Ти знаєш, до кого ми ідемо в гості? - він змінив тему розмови.

- До самітника, Демон Ночі здається.

- Ну, це його ще один псевдонім, а як раніше його називали, знаєш?