Рай

Я відкрила очі. На стелі були намальовані фрески з троянд та ангелочки. Це була простора світла кімната, все було підібрано у блакитних тонах. Кімната в стилі XVIII сторіччя з візерунчастою тканиною замість звичних шпалер, різьбленими меблями і антикварними іграшками на полицях. Це дитяча - прийшла мені здогадка.

Я сіла на кроваті. У мене в ногах мирно спала Мара. На ній не було і слідів від опіків, я провела рукою по м'якій чорній шорстці.

У вікно світило сонце. Поряд з кроваттю на столі спала дівчина у одязі служниці минулого, а, може, і позаминулого століття. Я тихенько вибралася з великої, під балдахіном, кроваті. На мені була довга нічна сорочка. Біля кроваті на стільці висів халат. Я накинула його на себе і вийшла у коридор. Це був той самий коридор місячного замку, який я бачила очима Лілії та Марти. Коридор з великою кількістю дверей, який вів до загального холу, на стінах висіли прекрасні картини. Я могла орієнтуватися у замку.

Почулись м'які кроки, двері відкрились. Моє серце почало сильно битися. З кімнати вийшов Роман Сірий. Мені захотілось щезнути, ноги ніби вросли у підлогу. Він теж зупинився і подивився на мене. Він був не схожий на того хлопця, з яким я насолоджувалась у Парижі. Хоча очі були все ті ж. Сірі очі, в них світилось щось тепле, ніжне. Я трохи розслабилась. За моєю спиною різко відкрилися двері, з неї вибігла служниця - та сама, котра спала.

- Пані! - служниця зупинилась, помітивши Романа. Вона опустила голову та поклонилась.

- Як відпочили? - він спілкувався зі мною на Ви.

Я незграбно зробила реверанс.

- Дякую, добре, - я видавила з себе посмішку.

- Я проведу вас у ваші покої, - холодним голосом вимовив він. - Світлана, можеш бути вільна. - Служниця поклонилась і пішла.

Ми повернулись у кімнату.

- Пандора, тобі не можна бути тут. Ніхто не знає, що ти тут, - теплим дружнім тоном вимовив він. - Я поверну тебе додому.

- Це - Місячній замок?

- Так. Це моя резиденція, - його сірі очі дивились на мене в упор. - У мене не було вибору, я не міг тебе кинути просто на вулиці. Де ти живеш, я тоді ще не знав, - він замовк. - Навіщо ти спасла мене? Якби я помер, ти була б вільна.

- Я не могла інакше.

Я не знаю, чому так поступила. Я опустила голову. Що мені було казати? Я і сама не знала відповіді на це питання.

Він встав і підійшов до шафи:

- Тут твої речі, перевдягайся. Я відведу тебе додому. Післязавтра ти офіційно прибудеш до цього замку як моя наречена.

Ком в горлі. Післязавтра! Треба було зібратися з думками.

-  Скільки я спала?

- Майже добу.

Я взяла речі і пішла за ширму переодягатися. Речі були виправні ти випрасовані.

- До нашого весілля тобі потрібен компаньйон. Вибери собі подругу і візьми з собою. Хоча за тебе, мабуть, вже обрали. Ти проведеш тут місяць як моя наречена. Через місяць буде наше весілля.

- А якщо я не хочу виходити за тебе?

- Отже, через місяць ти повернешся додому. І я зроблю все, щоб так і було.

- Це чудово!

- Той, хто попав в цей світ, назад вже не хоче.

- Це ми ще побачимо! Це що, рай?

- Один з них.

Я не зрозуміла, жартує він чи говорить правду. Я вийшла з-за ширми. Кішка так і спала на кроваті.

- Цей замок будувався 300 років найкращими магами та зодчими цього всесвіту. Тут майже неможливо чаклувати. І в той же час кожен камінь тут зачарований, - він встав і підійшов до великого дзеркала. - Дзеркало в інший світ, відчинись дверима у інший світ обернись! - Він поклав руку на холодне скло. Дзеркало від його дотику покрилося льодяним візерунком.

- Мара, допомагай, - кішка мурликнула, встала з кроваті і підійшла до дзеркала. Ще раз мурликнула і доторкнулась лапкою до дзеркала, візерунки розсипались, за ними все так само відзеркалювалась наша кімната, але нас у відображенні вже не було.

- Після вас, - Роман галантно пропустив мене уперед. Я перешагнула через раму дзеркала і опинилась у такій самій кімнаті. Слідом за мною пройшли Роман та Мара. Потім він повторив ті ж самі слова, і відображення змінилось на мою кімнату.

- Я буду чекати нашої зустрічі.

Перешагнувши через раму дзеркала, і опинившись у своїй кімнаті, обернулась: у відображенні повільно з'являлась я, і зникав він. Мара перепригнула через дзеркало у мою кімнату, і Роман повністю зник. Потім були довгі пояснення з батьками: де я була і чому не дзвонила, що зі мною відбувається. Мене посадили під домашній арешт. Брати теж чомусь на мене дулись.

Я опинилась у своїй кімнаті після важкої розмови з батьками, і почала збирати речі.

Закат повільно догорав в морі. На морі не було ні рябі, не те, що хвиль. Небо зливалось з морем, і кордону між ними не було. Трохи в далені від сонця світила повна луна. Останні промені сонця освітили групку людей. Я - у кружевному білому платті. Роман Сірий, високий, з довгим волоссям зібраним у хвіст, в темному костюмі. Щось в його рухах було від пантери. Він взяв мене під руку, і ми пішли вздовж берега. Позаду за нашими спинами йшла моя одногрупниця Настя, саме її мені обрали у компаньйонки. На ній було красиве довге плаття кінця XVIII сторіччя. Настя встала з другої сторони від Романа.

- Місячний шлях з сонячним з'єднайтесь, у царство Боже дорогою обертайтесь! - ці слова гулко розходились над пляжем. У воді з'явилась доріжка зі світла, в далині з'явилось відображення прекрасного величезного білого замку, оточеного зеленню, з башнями, мостами та колонами.

- Пішли, - він взяв під руку Настю з іншої сторони, і ми пішли по водній гладі. Вода навколо нас світилась яскравим світлом. Відійшовши від берега на добру відстань, ми зупинились. Роман опустив наші руки і відійшов на кілька кроків. Я обернулась і побачила, що з берега за нами спостерігають незнайомі мені люди, з яких я впізнала лише Толіка і Юліанну. Інших можна було назвати люди у чорному. Всі мовчазні.

***

Мені згадались настанови Юліанни вчора ввечері у кабінеті: