Я довго дивилась у дзеркало. Там була я, там була вона. Молода, гарна дівчина дев'ятнадцяти років уважно розглядала своє відображення у величезному дзеркалі зі старою, місцями здертою золотою рамою. Ще трохи, і вона стане ще однією дружиною цього дивного графа. Ще однією жертвою цієї дивакуватої, загадкової людини. Ще однією – тому, що дівчата злітаються на його багатство та поважний вигляд, але живуть потім недовго. Нещасні метелики-одноденки, засяявши красою, йдуть у вічність, але всеодно летять на вогонь його світла. Летять на чорний вогонь його темної душі, у сутінки його чаруючих, а іноді заворожливих очей.
Прекрасної статури, високий, з проникливими сірими очима, які змінювали колір, граф Роман Сірий був уособленням вищого світу. Його манери були бездоганно недбалі. Його шарм, його поведінка з слабкою статтю, його сила та впевненість з чоловічою статтю, робили його невразливим.
Увійти в тіло кокетки крізь дзеркало було непросто. Спочатку треба її полюбити, потім ласкою привласнити її риси,і накінець, заманити свідомість. І ось останню стадію завершено. Тепер я і вона- одне ціле. Головне - не злякатися.
Я була у просторій світлій кімнаті пурпурових кольорів. Картини на стінах, красиві меблі - тут все говорило про розкіш та вишуканий смак власника. Моя задача - знайти таємну лабораторію у цьому замку. Почну з цієї кімнати. Перевіривши кожен сантиметр, у тому числі за допомогою таємних очей власниці тіла, вийшла у коридор. Довгий коридор з нескінченною кількістю дверей виходив у загальний хол.
Почулися кроки. М'які кроки. І ось одна з дверей відчинялась, і з'явився він - Роман Сірий. З легкою натягнутою посмішкою на обличчі він побачив мене у коридорі. Моє серце пішло у п'яти. Зібравши всю свою силу, я підняла голову і витончено вклонилася. Його очі засяяли у щирому подиві.
- Любов всього мого життя, ви знову тут! - ніжний глибокий голос заворожував.
- О, так. Вирішила трохи озирнутися навколо. Ви не проти? - спробувала я зіграти дурепу. Зробивши наївний вираз обличчя, я показала рукою уперед.
- Тоді я проведу вам екскурсію по моєму замку.
Він відкрив двері, з яких тільки що вийшов.
- Це мій кабінет, - він ніжно взяв мене за талію і підштовхнув у кімнату. Середніх розмірів кімната у дереві і камені була вишукано-затишна. У поєднанні світло-вохристих і темно-зелених тонів. Тільки мій погляд встиг пройтися по великому письмовому столу з паперами і старому дзеркалу в кутку, як він потягнув мене до себе.
- Твої зелені очі зводять мене з розуму, - хрипло прошепотів він і накрив мій рот пристрасним поцілунком. По тілу побігли мурахи, кімната закрутилась, і я знову опинилась у кріслі. Поряд сидів мій куратор і наставник, він уважно вдивлявся у моє обличчя.
- Ну як?
- Не вийшло, - хрипло відповіла я. Це був мій перший поцілунок! Не дивлячись на вік, у справах амурних я була нуль.
- Головне і в це тіло ти навчилась входити! У тебе на це талант, - похмуро підсумував мій наставник.
Мої щоки палали, серце шалено калатало. Я повільно приходила у себе після поцілунку графа. Добре, що входження в чужі тіла зазвичай супроводжується тими ж самими симптомами, що і у мене зараз, інакше було б зовсім незручно. Велике дзеркало переді мною, майже таке саме, як у графа, повільно засвітилось.
В ньому виднілися граф та його наречена - та, якою щойно була я.
Лілія, так звали його чергову наречену, дивилась на графа нерозуміючими очима. Він випустив її з обіймів, на обличчя знову повернулась маска байдужості.
- Вибачте, мій коханий, мені стало трохи дурно. - Як більшість відомих мною, вона все бачила і думала, що все робить з власної волі. - У мене блакитні очі, - скромно прокоментувала Лілія.
- Я ПРОКОЛОЛАСЯ! - думка вголос змусила мого куратора напружитись.
- Що там? Як ПРОКОЛОЛАСЯ? Знову? - Толік, мій куратор, майже взявся за голову, на половині шляху його руки зависли у повітрі, але він все ж таки взяв себе в руки. - Хто там? - вже рівним директорським голосом спитав він.
- У мене зелені очі, а у Лілії блакитні, мені здається, він все зрозумів! - мало не заплакавши сказала я.
У дзеркалі знову засвітились двоє:
- Що ви, я вас недостойний, блакитноока ви наша! - як відрізав граф.
- Що це означає? Що ви хочете цим сказати? Я кохаю вас, ви ж знаєте, - пониклим розгубленим голосом говорила Лілія.
Роман Сірий близько підійшов до дівчини.
- У вас вже були чоловіки, чи не так? - він провів пальцями по губах. - Перший поцілунок завжди відчувається! - ніжним бархатним голосом сказав граф.
Я почервоніла ще більше, серце готове було вискочити з грудей. Я схопилась за підлокітники і спробувала вирівняти дихання.
- Перший? - здивовано перепитала Лілія.
Дзеркало повністю згасло. Я більше не могла утримувати зображення.
- Перший поцілунок? - мій куратор все-таки спіймав картинку.
Трохи прийшовши до тями, мені прийшлося розповісти Толіку про те, що сталося.
- О Боги, перший поцілунок! Яка цнота! І це у ваші вісімнадцять! - скоріше собі, ніж мені, говорив Толік. Коли він так виходить з себе, завжди переходить на "ви".
Анатолій Іванович був моїм куратором ось вже другий рік. Досвідчений, з прекрасним почуттям гумору, симпатичний на свої двісті років. На вигляд йому і сорока не було, а що йому двісті стукнуло, то це в минулому році святкували. Взагалі всі старожили відзначають лише десятий день народження, а кожен древній - п'ятдесятий і сотий. Вмирають древні взагалі дивно - як самі побажають. Хоча мої знайомі кажуть, що древні - найбоягузливіші в світі створіння, наскільки це правда, я не знаю.
Ось Анатолій Іванович з старожилів - русявий, блакитноокий, високий вчитель мови та літератури у звичайному світі, і викладач простору та биття у нашому ворожбовому підсвіті - знайшов мене п'ять років тому.
Тааак-таааак, п'ять років тому я дивилась на цей світ величезними зеленими очима, буквально всмоктуючи навколишній світ у себе. Мене все дивувало, я була у захваті.