10.

- А я говорила тобі, що це не жарти! - уже всоте повторює Діна. На щастя, у лікарні мене не залишили і зі спокійною душею відправили додому. 

Дейв з Адамом кудись зникли і, напевно, так навіть краще. Мій продюсер надто емоційний, а Адам… мені зовсім не хочеться, щоб він знав про мої проблеми. 

- Діно, я жива і здорова. Досить вже, - м'яко прошу подругу. 

- Якби Адам тебе не врятував, ти б цього не говорила! - бурчить дівчина. - Дейв налаштований серйозно. Жодних концертів, поки цей божевільний не знайдеться. 

- Хіба це правильно? Поліція може шукати його дуже довго, - зітхаю. 

- Дейв щиро хвилюється за твою безпеку, і я також. Тому тобі краще слухати його, - додає Діна. 

Звісно ж, я все це добре розумію, та все одно не можу повірити, що продюсер готовий піти на такі жертви. 

Власний дім зустрічає мене тишею та спокоєм. На вулиці багато охоронців і тепер я можу бути впевнена у тому, що хоча б тут безпечно. Поки Діна замовляє вечерю, я прямую у душ. Довго стою під гарячими струменями води й прокручую у голові той момент, коли Адам мене врятував. Він так щиро хвилювався, подібне не можна зіграти. Я впевнена, що він все ще кохає мене, як і я його. Просто образа не дає йому вислухати мене та пробачити. 

Волосся залишаю розпущеним й одягаю лише рушник на голе тіло. Босими ногами прямую у вітальню, та точно не сподіваюся побачити там гостей.

- Ого! Оце ми вчасно зайшли! - хмикає Леон, весело розглядаючи мої голі ноги.

- А ти ще їхати не хотів! - фиркає Ной. Ці двоє по-домашньому розвалилися на моєму дивані, наче тут їх місце. 

- Привіт, Ліро! - мило посміхнулася Даша, котра сиділа у кріслі, а поруч з нею на бильці розмістився Етан. 

- Чудово виглядаєш! - додав музикант. 

Лише Адам мовчав, розмістившись у ще одному кріслі. Він хмурився і не зводив з мене погляду. 

- Що ви всі тут робите? - моє питання здається абсолютно доречним зараз. 

- Я піцу замовила! - у кімнату заходить Діна і, здається, зовсім не дивується нашим гостям. - О, Ліро! Бачу, що ти трохи розгублена… Річ у тому, що на період співпраці "БезМеж" житимуть тут. 

- Справді? - відчуваю, що починаю закипати. Я, звісно, хотіла, щоб Адам був близько, але не просила, щоб за ним підтягнулися й інші учасники гурту. - А мене запитати не треба? 

Не хочу зриватися перед хлопцями, тому швидко покидаю вітальню та йду у свою кімнату. Та не встигаю зачинити дверей, як поріг переступив Адам. 

- Поговоримо? - питає стримано, а я міцніше підтримую рушник на грудях. Ми удвох, на мені мінімум одягу… Тільки от зараз не найкращий час для зваблення. 

- Дейв попросив тебе, так? - висловлюю своє припущення. - Мені не потрібні няньки, Адаме. У мене є охорона і я повністю захищена.

- Ага. Я помітив це сьогодні, - хлопець робить крок назустріч і зупиняється надто близько. Чомусь перехоплює подих і всі думки про божевільного фаната відходять на другий план. - І часто тебе намагаються вбити люблячі фани?

- Буває, - чесно зізнаюся. - Хіба у тебе немає надто люблячих фанатів?

- Не настільки, - пояснює Адам. - Я думаю, що Дейв правильно вчинив. Якщо ми будемо поруч, ніхто не зможе до тебе наблизитися. 

- Хвилюєшся за мене? Чому? - його погляд спрямований на мене, а мій на нього. Адам так близько, тільки руку простягнути, але одночасно дуже далеко. Я не маю права його торкатися. Не зараз, коли він зовсім мені не довіряє. 

- Я хочу вірити, що в тобі таки залишилося щось від тієї дівчини, яку я кохав. Саме заради неї я зараз тут.

Я не вірю його словам, тому що говорити можна багато, а очі завжди кажуть правду. Він прийшов сюди не тому, що пам'ятає минуле. Він щиро хвилюється за мене теперішню, і це дає мені надію. 

- Ти… можеш вийти? Мені одягнутися треба, - сама не розумію, чому його проганяю. Просто це надто важко - бачити і не мати змоги торкнутися. 

- Я все там бачив, Ліно, - Адам криво посміхається, а тоді несподівано торкається подушечками пальців моєї шиї. Від такого жесту у мене серце зупиняється і зробити подих не виходить. - З роками ти стала тільки красивішою. Я щасливий, що твоя мрія здійснилася. Навіть такою ціною. 

- У мене були причини так вчинити з нами, - зізнання виходить тихим та невпевненим, та я впевнена, що Адам добре чує кожне моє слово. - Буває так, що обставини змушують нас вчиняти зовсім не так, як хочеться.

- Що ти маєш на увазі? - Адам хмуриться, та руку не забирає. 

Я не встигаю відповісти, тому що у двері стукають, а тоді чутно голос Діни:

- Ліро, у вас там все добре?

Адам робить крок назад, не зводячи з мене погляду. Схоже, мої слова змушують його замислитися. Напевно, це добре, адже я не впевнена, чи варто говорити йому всю правду. 

Він йде, залишивши мене одну, а через мить у кімнату заходить Діна. Вона уважно мене розглядає, наче хоче знайти якісь сліди перебування тут Адама. 

- Я знаю, що ти зла, але це наказ Дейва. Він думає, що з хлопцями ти будеш у безпеці,  - виправдовується Діна. - Треба потерпіти всього місяць. Після концерту "БезМеж" ти летиш в Америку, і там той фанат тебе не дістане. 

- Нехай буде так, - втомлено видихаю та сідаю на край ліжка. - Можливо, це сама доля дає мені ще один шанс помиритися з Адамом. Гріх не скористатися ним. 

Діна залишає мене саму, коли кажу, що хочу відпочити. Одягнувши піжаму, забираюся під ковдру та заплющую очі. В моєму домі Адам так близько й одночасно дуже далеко. А що, коли дійсно варто скористатися цим шансом, щоб повернути втрачене? Тільки от є ще одна проблема! Через місяць я маю летіти в Америку більше, як на пів року. Навіть якщо мені вдасться повернути Адама, чи погодиться він знову розлучитися на такий довгий час?

Прокинувшись наступного ранку, відчуваю себе доволі добре. Вибравшись з-під ковдри, так, як і була в топі та коротких шортах, прямую на кухню. Річ у тому, що з голови зовсім вилетіло, що тепер я живу не одна. Переступивши поріг кухні, бачу там Ноя зі склянкою соку у руках. Ми обоє одночасно завмираємо, а тоді склянка виплітає з його рук і розбивається об підлогу.