Переосмислення

Я дивлюся на своє відображення в дзеркалі. Очі порожні, кола під ними — темні тіні, що нагадують про безсонні ночі. Волосся скуйовджене, а губи потріскані від втоми й холоду. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє фарбувалася чи вдягала щось інше, окрім зручних джинсів і старої футболки.

Колись я виглядала інакше. Блиск в очах, легка усмішка — вони зникли, коли він пішов. А тепер я дивлюся на себе й розумію, що втратила набагато більше, ніж чоловіка. Я втратила себе.
 

Боротьба зі спогадами

Найгірше в розриві стосунків — це спогади. Вони чіпляються, як реп’яхи, й ніяк не відпускають. Я можу приготувати каву й раптом згадати, як ми разом сміялися над якоюсь дурницею за сніданком. Можу побачити іншу пару в парку й пригадати, як ми так само гуляли з донькою.

Я намагалася відгородитися від цих думок. Викинула все, що нагадувало про нього — речі, подарунки, навіть фото. Але спогади живуть не в предметах, а в мені.
 

Ночами вони повертаються. Я згадую його голос, дотики, як він називав мене «сонечком». І тоді в душі щось стискається — злість і біль змішуються в єдиний ком.
 

Я ловлю себе на тому, що питаю: а якби я була іншою? Добрішою? Доглянутішою? Якби не сварилася? Чи пішов би він? Чи залишив би сім’ю?
 

Ці думки — пастка. Вони тягнуть назад, до того, що вже не повернеться.
 

Прийняття правди

Одного дня я прокинулася з відчуттям, що більше не можу так жити. Я втомилася бути в’язнем минулого. Втомилася думати про нього. Він не вартий цього.
 

Я почала записувати свої думки в щоденник. Спочатку це були хаотичні рядки — злість, розчарування, біль. Потім я почала помічати, як мої слова змінюються. Я більше писала про себе, про свої почуття, страхи та бажання.

І тоді я зрозуміла — мені потрібен час, щоб полюбити себе заново.

Перша спроба пробачити

Пробачити… Це слово крутилося в голові, як камінь у черевику. Я ненавиділа його. Ненавиділа за те, що він пішов, зрадив, кинув нас із донькою напризволяще. Але водночас я відчувала, що ця ненависть пожирає мене зсередини.

Пробачити означає відпустити. Не його — себе.

Я довго боролася з цією думкою. Увечері, коли донька засинала, я сідала на підлогу й говорила собі: «Ти маєш пробачити». Але слова зависали в повітрі, і я не могла вимовити їх уголос.

Зрештою, я вирішила почати з простого — з визнання того, що минуле не можна змінити. Воно було таким, яким було. І воно мене сформувало.

Нові пріоритети
 

Я почала вкладати в себе. Спочатку це були дрібниці — купила нову сукню, підстриглася. Потім записалася на йогу й почала читати книги, які відкладала роками. Я створила список цілей — не глобальних, а маленьких, досяжних.

1. Пройти співбесіду на нову роботу.

2. Навчитися готувати щось нове.

3. Записати доньку в гурток.

4. Виділити один вечір на себе.

Кожна виконана ціль давала мені сили рухатися далі.

Страх перед новими стосунками

Але разом із цим прийшов інший страх — страх довіритися комусь знову.

Я зустріла чоловіка в парку. Він допоміг мені, коли донька впала й розбила коліно. Його усмішка була щирою, а погляд — теплим. Ми поговорили кілька хвилин, і він попросив мій номер.

Я відмовила.

Я відмовила, бо в голові відразу зазвучав голос: «Вони всі однакові». Я хотіла захистити себе. Але коли повернулася додому, відчула гіркий присмак жалю. Що, якщо не всі однакові? Що, якщо я просто боюся?

Зіткнення зі своїми демонами
 

Ця думка не давала мені спокою. Я розуміла, що маю розібратися з минулим, перш ніж зможу рухатися далі. Але як?

Я почала ходити до психолога. Це було страшно. Я боялася говорити про свої почуття вголос. Боялася, що мене осудять або назвуть слабкою. Але з часом я зрозуміла, що це єдиний спосіб впоратися з тим, що я відчувала.
 

Я вчилася приймати свою злість і біль, а не ховати їх. Я вчилася говорити про свої страхи й визнавати свої помилки. Це був довгий і важкий шлях, але я знала, що маю пройти його.

Сила жінки

Я дивлюся на себе зараз і бачу іншу людину. Я все ще боюся довіритися комусь. Все ще ношу в собі образу. Але тепер я знаю, що можу справлятися з цим.

Я сильна не тому, що мені легко. А тому, що я більше не здаюся.
 

І хоч я ще не готова впустити когось у своє життя, я знаю, що колись цей страх зникне. А поки що я буду будувати себе заново — день за днем, крок за кроком.