Життя після нього

Ранок починався однаково — каша на плиті, розкидані іграшки по підлозі, крики дочки, яка не хотіла вдягатися. Я вмикала мультики, щоб хоч на кілька хвилин отримати тишу. Але навіть тоді думки не давали мені спокою.

Я більше не мала права на слабкість. Ні хвилини, ні секунди. Кожен мій крок мав бути точним і впевненим, навіть коли всередині все валилося. Я навчилася ховати сльози так, щоб донька не бачила. Але навіть це не рятувало від почуття порожнечі.
 

Життя без нього було дивним. Спочатку — болючим, потім — напруженим, і лише згодом я почала відчувати щось, схоже на полегшення. Але полегшення — це не щастя. Це просто відсутність болю, який став частиною мене.

Тягар материнства на самоті
 

Я завжди знала, що материнство — це важко. Але ніхто не попереджав, що бути матір’ю на самоті — це ще й страшно. Я боялася за неї і за себе. Боялася, що втрачу контроль, що не витримаю.
 

Перше, з чим я стикнулася, — це гроші. Його не стало, а разом із ним зникла й половина доходів. Дитина хворіє, а лікарі коштують дорого. Одяг на осінь, нові черевички — усе це падало на мене, як лавина. Я рахувала кожну гривню, відмовляла собі у всьому, аби забезпечити її.
 

Пам’ятаю, як одного разу в магазині дочка попросила шоколадку. Я мала гроші лише на хліб і молоко. Її очі наповнилися сльозами, коли я сказала «ні». Це вбило мене більше за всі його зради разом узяті.
 

Я засинала з думкою, що не зможу дати їй усе, чого вона заслуговує. І прокидалася з тією ж думкою. Але кожен новий день змушував мене рухатися вперед. Бо я не мала іншого вибору.
 

Образа, яка не відпускає

Кожна зустріч із парою на вулиці була для мене болючою. Я дивилася, як чоловіки тримають своїх жінок за руки, як допомагають їм нести сумки або граються з дітьми. І мене розривала лють.
 

«Чому він не міг бути таким?» — знову і знову звучало в голові.
 

Я ненавиділа їх усіх. Ненавиділа за їхню впевненість, за безтурботність, за можливість піти й залишити когось іншого з наслідками своїх вчинків. Їм так легко почати все заново, а ми залишаємося збирати уламки.

І я не вірила в інше. Всі вони однакові. Хтось раніше, хтось пізніше, але всі зраджують. Всі йдуть. Я більше не дозволю собі бути дурною.

Діти як віддзеркалення болю

Найважче було бачити, як це впливає на доньку. Вона часто питала:

— А тато прийде?

Я намагалася говорити правду так, щоб не зламати її маленьке серце:
 

— Тато дуже зайнятий.

Але вона все розуміла. Діти завжди все розуміють, навіть якщо мовчать. Вона почала частіше ховатися в куточку, гратися наодинці. Її сміх звучав рідше. Я бачила, як вона тягнеться до чужих чоловіків — тренера в садочку, батьків її друзів. Вона шукала опору, якої я не могла дати їй сама. І це боліло найбільше.
 

Пошук сенсу в хаосі
 

Я намагалася зайняти себе роботою. Влаштувалася на підробітки вечорами, коли дочка вже спала. Іноді мені здавалося, що я не живу, а просто виконую завдання. День за днем — як машина.
 

Я перестала вірити в любов, у щасливі кінцівки. Моє життя стало набором обов’язків і компромісів. Але навіть у цьому хаосі я відчула дивну силу.
 

Вперше за довгий час я усвідомила, що не залежу від нього. Я не залежу ні від кого. Я можу сама справлятися з усім, навіть коли боляче, навіть коли страшно.
 

Нові правила життя

Я більше не вірю в чоловіків. І навіть якщо колись я зустріну когось, він ніколи не стане для мене центром всесвіту. Моя донька — ось хто тепер головна. І я буду для неї і матір’ю, і батьком.
 

Я навчилася не чекати допомоги. Навчилася бути тією, хто завжди справляється. Це важко, але це єдине, що я можу зробити.
 

Заборонені мрії
 

І все ж… іноді я ловлю себе на думці, що хочу знову відчути тепло чоловічих обіймів. Хочу заснути, знаючи, що є хтось, хто підтримає мене, коли я впаду. Але ці думки — вороги. Вони слабкість. І я виганяю їх, як тільки вони з’являються.
 

Бо якщо я колись знову впаду — цього разу підніматися буде нікому.