Коли все почалося

Я стою біля вікна і дивлюся на сіре небо. Гілки дерев, зірвані вітром, хитаються так, ніби теж не знають, куди їм подітися. Це відчуття знайоме мені до болю. Я теж колись хиталася в безглуздій спробі втриматися на ногах. Але сьогодні я стою твердо. Сьогодні я вже не та жінка, якою була рік тому.

Коли він пішов, я думала, що це кінець. Я завжди була сильною, але тоді відчула, як усі нитки, що тримали мене разом, обірвалися. Я залишилася одна з дитиною на руках, порожнім холодильником і гірким питанням у голові: «Чому я?» Чому чоловік, який клявся любити мене, зрадив цю клятву? Чому всі його слова виявилися порожніми?

Ці питання не давали мені спокою місяцями. Вони проростали всередині, як бур’яни, які ніколи не можна вирвати до кінця. Але я не могла дозволити собі зламатися. Я мала бути сильною — заради себе і заради неї. Моєї доньки.

Я дивлюся на неї зараз — вона спить, затиснувши в обіймах плюшевого ведмедика. Її тиха довіра до світу нагадує мені, якою я була колись. Наївною. Думала, що якщо віддати чоловікові все своє серце, він ніколи його не розтопче. Але я помилялася. І більше таких помилок я собі не дозволю.

Те, що я відчуваю до чоловіків зараз, важко описати одним словом. Це не просто злість. Це щось більше — глибоке, пекуче і липке, як смола. Вони всі однакові. Брехливі, егоїстичні, безвідповідальні. Можливо, колись я в це не вірила, але життя навчило мене правді. І ця правда нестерпна.

Перші дні після його відходу були схожі на туман. Я прокидалася з важкістю в грудях, ніби мене щось душило. Кожен звук у квартирі здавався занадто гучним, а тиша — ще гіршою. Я заварювала чай, але забувала його пити. Вмикала мультики для доньки, але не могла змусити себе приєднатися до її сміху.

Я трималася, тому що мусила. Дитина не дає тобі права на слабкість. Вона не запитує, чи можеш ти піднятися з ліжка — вона просто стоїть поруч і чекає, коли ти зробиш сніданок. І ти робиш. Навіть тоді, коли в голові порожньо.

Пам’ятаю, як одного разу я пішла в магазин. Люди навколо здавалися мені чужими. Жінки з чоловіками, які допомагали їм обирати продукти, викликали в мене огиду. Я дивилася на них і питала себе: «Скільки їм ще залишилося? Місяць? Рік?»

Можливо, це несправедливо. Але хіба життя було справедливим до мене? Я вірила в любов, вірила в обіцянки, а залишилася біля розбитого корита. Його речі ще деякий час лежали в шафі. Я не могла змусити себе їх викинути, наче це було свідченням того, що він існував. Що він був частиною мого життя.

А потім я викинула їх. Не одразу. Почала з дрібниць — його зубної щітки, старих шкарпеток. Потім перейшла до футболок і джинсів. Кожна річ, яку я скидала в мішок, була, наче шрам, що нарешті загоюється. Я плакала, але це був інший плач — очищувальний. Того дня я відчула, що можу дихати.

Чоловіки…

Це слово завжди змушує мене стиснути губи. Я бачила їх у різних ролях — чоловіків, які покидають свої сім’ї, які зраджують, які приходять додому п’яні й вимагають вечерю. Чоловіків, які клянуться в любові, але забувають про свої слова, щойно зникають за порогом.

Я не хочу ненавидіти їх, але це стало частиною мене. Я не бачу більше нічого доброго в їхніх вчинках. Вони брешуть, бо їм так зручніше. Вони йдуть, коли стає важко. Вони тікають, коли потрібно нести відповідальність.

Я бачу їх у парках — татусів, які граються з дітьми. І думаю: скільки часу мине, перш ніж вони підуть і залишать своїх дітей чекати біля вікна? Скільки жінок ще повірять їм, перш ніж дізнаються правду?

Я не хочу, щоб моя донька виросла і стала такою, як я — обманутою, зламаною. Вона заслуговує на краще життя. І я зроблю все, щоб це забезпечити.

Але я більше ніколи не дозволю жодному чоловікові наблизитися до мене.