Втеча

    Стояла пізня ніч. У замку вже давно стихла музика і тупотіння. Мерабель прочинила вікно, на повні груди вдихаючи свіже повітря. Вона ступила на підвіконня, щоб поглянути вниз. В голові запаморочилось. Дівчина впевнено та чітко змахнула рукою, очікуючи результату. Земля злегка здригнулася й перед Мерабель вибудувались міцні та надійні сходи з каміння. Вона зняла не зручні підбори, відкинувши їх на ліжко, і стрибонула на перший виступ. Дівчина розставила руки, втримавши рівновагу. Далі вона повільно просувалася в низ. З кожним виступом це вдавалося легше. Коли нарешті ноги торкнулися вологої, м’якої трави, Мерабель ще раз змахнула рукою здригаючи землю навколо себе. Сходи слухняно розсипались. Біля містка, який вів через прірву, чатували двоє охоронців. Мерабель відійшла трохи подалі і присіла. Вона поклала обидві долоні на кам’янисту землю та застигла в очікувані. Камінчики поволі вибудовувались в маленький місточок, через який провидиця могла прошмигнути. Як тільки їй вдалося вирватись за межі замку Мерабель рвонула щосили до річки. Нарешті вона відчула себе по справжньому вільною. Попелясте волосся розтріпав слабкий вітерець. Здавалося, що залишилось ще трохи і вона знову опиниться в безпечному місті на своєму нічному патрулі. Кришталева вода засріблена зорями розгорнулась перед дівчиною. Мерабель обережно провела рукою по непорушній гладі, яка відразу взялася легкою кригою. Тоді вона стисла свою руку в кулак і тепер річка заснула, перетворившись на гладеньке дзеркало. Мерабель обережно ступала. Їй здавалося, що крига може проломитися під нею і вона як у дитинстві опиниться в крижаній пастці. Холод скує її тіло та не відпускатиме доти доки вона не втратить свідомість. Раптом в Мерабель виникло відчуття, що за нею стежать. Вона зупинилася і прислухалась до звуків. Позаду хтось важко дихав. Дівчина відчула шалений страх. На дворі здійнявся вітер.

-Ти вирішила утекти?-запитав знайомий голос.

-Мені нічого тут робити,-Мерабель повернулася обличчям до принца.

-На балу була не ти. Я хочу знати що сталося.

-Я така яка я є і ти мене не зміниш. Я могутня та нездолана. Дістати корону минулого для двох зовсім не гідних її королів? В чиїх руках вона б не опинилася все одно мир не настане.

-Ніколи не повірю в те, що твій новий дар змінив тебе,-хлопець поволі наближався до провидиці,-Має бути причина. Я знаю що ти чула мою розмову з татом.

-Ти маєш рацію. Але що мені до того?

-Ти мене кохаєш і те що ти почула розбило тобі серце, чи не так?-Максим стояв навпроти дівчини, дивлячись їй просто у вічі.

-Ти просто вирішив закохати мене в себе заради корони. Я розлютилася. Ти весь час мені брехав. Я тебе не кохаю. Ти підступний чорний чаклун,-Мерабель гордо глянула на принца.

-Мені не потрібна корона для того щоб кохати тебе. Ще з першої зустрічі я зрозумів що ти особлива. Відкрита до щирих почуттів. Та кого я кохаю не стане зловживати своєю сило. Вона пройде всі випробування до кінця. Я кохаю тебе хочеш ти цього чи ні.

    Мерабель уважно слухала. Кожне слово відлунювалось в її серці. Тепер вона розуміла, що кохає його ще більше і від цього нікуди не втекти. Та чи правдиві слова принца?

-У мене є одне прохання,-продовжував Максим,-Віддай корону минулого Атеї. Мені вона непотрібна.

-А що буде потім?-ображено запитала Мерабель,-Ти одружися з принцесою?  

-Ні. Я піду з замку після коронації Атеї.

-Куди?-здивувалася дівчина.

    Принц схопив Мерабель за талію і притягнув до себе. Спочатку дівчина спробувала випручатись, але Максим не дозволив їй утекти. Він припав до її вуст щасливий та задоволений. Мерабель відповіла йому тим же. Здавалося минула ціла вічність в його обіймах. Потім принц відхилився та перейшов на тихенький шепіт:

-Я знайду тебе будь-де. Ти все одно будеш моєю.

-Не знайдеш…-сумно заперечила дівчина,-Я помру після коронації. Моє червоне намисто знищили.

    Мерабель розвернулася та пішла в сторону чорно замку. Принц незворушно стояв не вірячи почутому. Дівчина знала, що залишила свій оберіг в Білому замку. Ольгерд, мабуть, знайшов його та знищив. Мерабель перетворювала свої сльози на сніжинки які легко спурхували зі щік.

***

    Вранці Мерабель розбудила служниця. Жінка принесла темно зелену сукню з чорним корсетом та зручне взуття. Вона повідоми про сніданок, зникаючи в коридорі. Мерабель натягнула ковдру на голову намагаючись заснути. Їй зовсім не хотілося бачити короля. У двері знову постукали. Дівчина невдоволено скривилася, але все ж таки підвелась.

-Ким би ти не був я дуже хочу спати,-тихо пробурчала собі під ніс дівчина, а потім прочинила двері.

-Не йди сьогодні на сніданок,-схвильований Максим увірвався в кімнату, наче буревій.

-Доброго ранку,-ображено прижмурилася Бель,-Я зголодніла, тому піду.

-Нетреба. Я все тобі принесу,-переконував її принц.

-Може поясниш що трапилось?

-Нічого такого. Повір тобі не потрібно спускатися.

-Я сама вирішу що мені потрібно, а що ні.

    Попри всі вмовляння Мерабель виштовхнула хлопця з своєї кімнати. Принц трохи постояв під дверима, а потім пішов. Дівчині стало цікаво чому Максим не хоче щоб вона йшла на сніданок!? Вона з нехотя натягнула на себе сукню. Виявилось що одяг задовгий для неї. Бель трохи порилася в шухлядах свого столика й знайшла там маленькі ножиці. Не вагаючись дівчина  рівненько відрізала зайвий шмат тканини. Тепер сукня стала навіть коротшою ніж вона того очікувала. Раптом Мерабель накрила хвиля спогадів. Вона згадала як пролізла в дім міс Дороті щоб знайти флешку з записами. Одразу вигулькнув інший спогад. Дівчина чітко пам’ятала момент, коли увірвалася в залу суду.