ГЛАВА 14: СЕРЦЕ, ЩО ГОРИТЬ

Вулиці міста стали мовчазним лабіринтом. Над обрієм — тріщина неба. Звідти лилися спалахи тіней і вогню, які не належали цьому світу.
З кожною хвилиною апокаліпсис наближався — повільно, але впевнено.

— Вони прийшли, — сказав Чон Гувон, вдивляючись у горизонт.
— Хто?.. — запитала Юна.
— Ті, кого навіть демони бояться.


---

   Вторгнення

Небо розверзлося — і з нього випали постаті у чорних, майже живих обладунках.
Очі світялися червоним. У руках — мечі, схожі на розпечене скло. Вони не говорили. Вони лише йшли.

Сок’джін витягнув клинок, який тримав у таємниці. Його очі змінились — срібло замінило чорні зіниці.

— Ти… хто ти? — прошепотіла Нара.

— Я… не зовсім людина, — відповів він. — Але зараз це не має значення.

І він пішов назустріч ворогам.


---

   Сила Юни

У грудях Юни пульсувало полум’я. Не обпікало — воно співало.
Гувон простягнув до неї руку:

— Якщо ти справді та, ким була раніше…
— Я не хочу бути минулим, — перебила вона. — Я хочу бути собою.
— Тоді дозволь мені довірити тобі свою силу.

Він доторкнувся до її серця. І в мить — світ змінився.

Навколо неї виник купол світла. Його не можна було пояснити. Це було магічне полум’я… чисте, як надія.


---

   Жертва

Поки Юна опановувала нову силу, битва точилася навколо.
Один з воїнів Тіні пробрався до Гувона. Він не встиг відреагувати — але хтось кинувся між ними.

— Нара?.. — прохрипів він.

Дівчина з усмішкою впала йому в обійми.
— Тепер ти нарешті зможеш жити не в самоті… — сказала вона й зникла в його руках, залишивши лише перо птаха з вогню.

Юна скрикнула. Вона простягла руку — і вперше її сила підкорилася.


---
 

    Нове ім’я

Світ затремтів.
Юна встала. Її очі — сяяли.
Голос був не її, і водночас — лише її:

— Я — Вогонь, що пам’ятає.
— Я — Юна.
— І я не дозволю вам знищити цей світ.

Сили зійшлися.
Вогонь. Тіні. Минуле. І майбутнє.

Все вирішиться в останній битві.