ГЛАВА 6: ВЕЖА ВОГНЮ

Вона з’явилась серед попелу.

Темна башта здіймалась у небо, розірване блискавками, мов попередження:

> "Сюди краще не повертатись."



Юна йшла повільно. Її серце билося все швидше з кожним кроком.
А Чон Гувон мовчав. Його лице стало кам’яним.
Тут він був не просто демоном.
Тут він був… грішником.

— Це місце… — прошепотіла Юна.
— Я відчуваю… щось тягне мене всередину.

— Ти не повинна заходити.
— А ти? — подивилась на нього.
— Мене воно вже проковтнуло давно.


---

Всередині вежі — суцільна тиша.
Стіни — чорні, з рунічними написами, які світяться, коли Гувон проходить повз.

— Вони пам’ятають мене, — каже він. — Але я не впевнений, чи раді бачити.

Раптом перед ними з'являється фігура у темному плащі.
А потім — ще одна.
І ще.

Із тіні виходить вона.

Ріна.

Жива. Усміхнена. Але її очі — зовсім не ті.

— Юно, — вона говорить спокійно. — Я так сумувала за тобою.

— Ти… ти не могла бути тут…
— Але я тут. Завдяки йому.

Вона вказує на темну тінь, що виростає з каменю.
Силует високий, у довгому чорному одязі, з очима, як розжарене вугілля.

— Гувон, — звучить хрипкий голос. — Моя найгірша помилка. І моє найцінніше творіння.

Юна хапає Гувона за руку:

— Хто це?

— Мій творець. І той, хто хоче перетворити тебе… у вогонь.


---

Ріна ступає ближче.
— Юно, не бійся. Тут не боляче. Просто залиш усе. Ми можемо бути разом. Ти і я. Без страху. Без болю. Без…

— Без життя, — перебиває її Юна. — Це не ти. Це те, що керує тобою.

Раптом тінь простягає руку — і Юна відлітає вбік, вдаряючись об кам’яну стіну.

Гувон кричить — і навколо нього спалахує вогонь.
Очі його стають чорними, як ніч.

— Не смій чіпати її!
Його голос — не людський. Не демонський. Щось більше.


---

Бій починається.
Вежа тріщить.
Старі руни гаснуть.
Сила прокидається.

Юна намагається дотягнутись до Ріни.
— Згадай! Ми разом сміялись! Ми мріяли! Ми малювали наш майбутній світ!

І в одну мить Ріна здригається.

— Я… пам’ятаю…
Але її тіло знову стискається в тіні.

— Якщо я залишусь — я знищу тебе. Я більше не та, ким була.

Юна шепоче:

— Але я все одно тебе люблю. Навіть тепер. Навіть у темряві.


---

Вежа вибухає червоним світлом.

Тінь розлітається.
А Ріна… зникає.

Лише одне слово залишає її вуста:

> — Пробач.




---

Юна падає на коліна. Сльози. Попіл. Тиша.

Гувон сідає поряд. Його руки — обгорілі. Його очі — сумні.

— Вона врятувала тебе, — каже він. — Цього разу не я.

— Але й ти залишився. Не втік.
— Я втік занадто давно. Пора зупинитись.