ГЛАВА 5: ШЛЯХ ЧЕРЕЗ ПОРАНЕНУ ЗЕМЛЮ

Світ за межами табору був ще порожнішим, ніж Юна уявляла.
Мов усе живе вирішило:

> "Тут більше немає дому."



Чон Гувон ішов попереду, мов тінь, яка не відкидає звуку.
Юна — трохи позаду, озираючись на кожен шурхіт.

— Давно ти знаєш про Вежу Вогню? — запитала вона.

— Я… народився в ній.

Юна зупинилась.

— Ти не жартуєш?..

— Для демонів це місце — як для вас дитинство. Там нас створюють. Там нас запалюють. І там… нас карають, якщо ми зраджуємо свою природу.

— А ти зрадив?

Гувон мовчав. Його очі на мить спалахнули.

— Я закохався. Вперше. Давним-давно. І весь світ згорів.


---

Вони пройшли через зруйноване село. Квіти проросли крізь асфальт.
Птахів не було. Але були дзеркала.
У вікнах старих хат відбивались... інші обличчя.

Юна побачила в одному з них — себе. Але... старшу. Втомлену. І поряд — Ріну. Усміхнену.

— Це місце відображає не реальність, — сказав Гувон. — А твої страхи. І твої бажання.

— То що ти бачиш? — спитала вона тихо.

— Я бачу тебе. Завжди.


---

На заході сонця вони зупинились біля невеликого озера. Поверхня — чорна, гладка.
Юна підійшла до води, вмочила пальці. І раптом — з дна з'явилась рука. Холодна, сіра, мертва.

Гувон кинувся до неї й різким рухом витягнув дівчину на берег.
— Не чіпай цю воду! Вона тягне спогади з минулого. Але спогади — не завжди твої.

Юна сіла, мокра, дихаючи уривчасто.

— Я бачила Ріну. Але вона була… іншою. Вона тягнула мене вниз. Вона говорила: “Залишайся тут. Зі мною. У тиші.”

Гувон сів поряд. Його рука торкнулася її плеча — майже невидимим жестом.

— Якщо ти ще раз торкнешся того, що тебе вбиває…
— …я сам стану тим, хто буде тягнути тебе назад.

Її очі зустріли його. Вперше — без бар’єрів.
— Чому ти це робиш?

— Бо я не хочу бачити, як ти зникаєш. Бо я... більше не демон, коли дивлюсь на тебе.


---

В ту ніч вони спали поруч. Без снів.
І навіть зруйнований світ — на мить стих.