ГЛАВА 4: ТИШИНА, ЯКА КРИЧИТЬ

Після бою — тиша.
Але це не була тиша спокою. Це була тиша очікування.

Юна сиділа на краю покинутого автобуса. Дихала важко. Руки все ще тремтіли.
Гувон мовчки стояв поруч, відвернувшись.
Від нього йшло легке тепло, ніби вогонь ще не згас.

— Ти… не боїшся, що я згорю? — прошепотіла вона.

Він повільно обернувся.

— Я боявся. Колись. Але ти не боїшся мене. Тому й я більше не боюсь себе.

Ці слова прозвучали так… просто. Але вони впали їй у груди, як камінь у воду.


---

У таборі, що створив Кан Джэха, все було просто.

Залізні листи замість дверей, свічки в пляшках, кілька покривал і запаси, зібрані з усього міста.
Гувона туди не пустили.

— Демонам не місце серед людей, — сказав Джэха різко.

— Він врятував нас! — заперечила Юна.

— І що далі? Ти дійсно думаєш, що він не хоче чогось навзаєм?

Юна мовчала. Вона не знала, чого хоче Гувон. Але вона відчувала: він не такий, як інші.
А ще — кожного разу, коли він зникав, їй ставало страшно.


---

Тієї ночі, коли вона заснула, сни прийшли як завжди несподівано.
Темрява.
Попіл.
Розбите дзеркало.

І в ньому — обличчя.

Ріна.

> — Юно… чуєш мене?..
— Я бачила тебе. Я знаю, хто він.
— Він знову запалить світ. І ти згориш разом з ним.



— Що ти таке?.. — прошепотіла Юна уві сні.

> — Я та, що не встигла втекти. Але я ще не пішла.
— І я кличу тебе. У Вежу Вогню. Там почалося. Там ти дізнаєшся правду.



Юна прокинулась у холодному поту. Небо ще було темне.
Поруч сидів Гувон.
Він просто мовчки дивився на неї.

— Я бачила її, — сказала Юна тихо.

— Ріну?

Вона кивнула.
— Вона… просить мене прийти в якесь місце. Вежу Вогню. Ти знаєш, де це?

Гувон нахилив голову. Його погляд потемнів.

— Знаю. І тобі краще туди не йти.

— Але вона там!

— Саме тому. Тому що вона вже не та, кого ти памʼятаєш.

Між ними повисла тиша.
Тепла.
Болісна.
Справжня.

І тоді Юна торкнулася його руки.

— Ти не зобовʼязаний іти зі мною. Але я піду. Бо вона — частина мене.

— А я… — Гувон затримав подих, — …не можу залишити тебе саму. Навіть якщо це знищить мене.