ГЛАВА 2: ТІ, ХТО НЕ ПОВЕРНУВСЯ

Після Спалаху Юна навчилась не чекати.
Не чекати допомоги.
Не чекати відповіді.
Не чекати повернення тих, хто зник.

Але іноді, вночі, коли попіл стиха осідав на дахах,
вона згадувала її.

— Ріна… — прошепотіла Юна, сидячи в темряві.

Колись вони сміялися в маленькій кав’ярні після школи.
Ріна завжди казала:

> — Якщо світ закінчиться, я візьму з собою дзеркало й блиск для губ. Хочу бути гарною, навіть для янголів.



Смішно.
Тепер навколо не було ні янголів, ні блиску. Тільки тіні й страх.

Юна глянула на темне небо. Там щось промайнуло — мовби іскра.
Знову.
І знову.

— Небо… горить? — прошепотіла вона.

І тут почула його голос.
Чон Гувон.

— Це не небо. Це портали. Вони відкриваються знову.

— Портали? Куди?

— У світ, який ви не повинні бачити, — його голос був рівний, але очі... в них жевріло щось тривожне.
— І хтось звідти вже прийшов.

Він простяг руку до неї — повільно, мов перевіряв, чи не злякається.
Юна не відвела погляду. І доторкнулася.

І в ту ж мить — все змінилося.

Перед її очима промайнув образ:
Зруйнована кімната. Дзеркало розбите. А в ньому — обличчя.
Ріна.
Її очі — темні, як ніч, і навколо неї — тіні.

> — Не вір йому, Юно, — пролунало у вухах. — Він тебе знищить.



Юна сіпнулась. Відсахнулась.
Дихання збилось.

— Що ти зробив?! — крикнула вона.

— Це не я, — спокійно відповів Чон Гувон. — Це твоя пам’ять. І… її голос.

— Вона ж мертва!

— Ти впевнена?