День 3.

Ранок.

Він знову мені снився. Точніше ми. Гуляли в парку, їли морозиво, багато сміялися. Він вміє мене розсмішити, робить це так ненав'язливо, легко, природно... що я одразу розумію, що це сон. І немає ніяких нас. Можливо, його навіть не існує. Його риси завжди розмиті, нечіткі, й мені ніколи ще не вдалося розгледіти його обличчя. Так, ніби десь там, у моїх снах, є інше життя. Де я щаслива, і з ним. А у цьому житті його не існує. Як впізнати того, чиї риси обличчя тобі невідомі? Єдине, що я знаю — те, як я почуваюся поряд із ним. Так, як ні з ким досі. Може, це і є кохання? Господи, невже я закохана у хлопця з моїх снів?

Вечір.

Думки про мого примарного коханого витіснив Саша. Він частенько заходить у мій кабінет, подовгу розмовляє з іншими, і час від часу позирає на мене. Знаю, звучить абсурдно, та я наче живу заради цих моментів. Тоді тіло наче пронизується струмом від його погляду, напружується і вичікує. От тільки чого? Напевне, я все чекаю, коли він заговорить зі мною. Але він відвертається, так і не сказавши ні слова. Щоразу.

Це закоханість. Усі ці метелики в животі, бажання уваги, почервоніння щік, варто йому звернутися до мене — це дурні реакції мого організму, які не мають нічого спільного зі справжніми почуттями. Ненавиджу це. Ненавиджу бути залежною. Можливо, мені варто просто йому усе розповісти? Підійти і прямо сказати: так і так, подобаєшся ти мені, може, сходимо на каву? А що, ми живемо у прогресивному світі, де дівчина може сама взяти все, що хоче, не чекаючи першого кроку від чоловіка. 

Чи, може, то буде занадто і я його лишень налякаю? Хотілося б спитати у Віри, але що це дурбецало може знати про стосунки? Вона не сприймає будь-які почуття серйозно, у неї взагалі їх немає! Та й навіть що — ми не спілкуємося. Не хочу робити перший крок, не моя провина. Тож ну його. Вирішу сама. В решті решт, я достатньо доросла дівчинка, аби самостійно визначитися — хочу я зізнаватися в коханні чи ні.