Іноді просто жити - прояв хоробрості (Сенека)

Я б не лишила тебе в самотині, країно моя!
(Л.Українка)
Зняти образ Л.Українки з кам'яного постаменту,на який її поставили свого часу, зобразити її без ретуші, без хрестоматійного глянцю
                            Іноді просто жити - прояв хоробрості (Сенека)
Перечитувала листи Лесі Українки і мені спало на думку, що Леся була присутня в нашій сім'ї завжди. Тяжко хворіла моя доня Оленка, останні 12 років життя її спіткала тотальна сліпота. У нас було 12-томне видання творів Лесі Українки і поетесса прикладом свого страдницького життя навчила Оленку "Крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні",  хоч безнадійні й лихі сподівання "Треба жити, геть думи сумні" і мріяти, хоча скільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей, відганяти думи - "ті хмари осінні", щоб у "жалі-голосінні" не пройшли молодії літа. Оленка повторювала Лесині рядки вірша, які написала поетесса братові Михайлику: "Вночі тепер сплю мало, і ледве сліз не ллю, а вдень зо всеї сили об землю лихом б'ю! Могла б про сміх крізь сльзи сказати я при сім, але вже сяя тема набридла геть усім..."
Доня вчилась мужньо, як  Леся, переносити страждання. Сила духу,її витримка вражає: "На погляд я такою не здаюсь, бо сю видержку я маю завжди, щоб триматись на людях спокійно і навіть енергійно - нащо ж має кожен заглядати в мою душу? Як не може бути зовсім добре, то хай буде хоч непогано. Хто вам сказав що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?" 
Листи поетесси вражаючі, вони різньобічні, дивовижні, пристрастні, поетичні, пронизливі, мужні, сердечні, душевно витончені, теплі, зворушливі і разом з тим земні. Коли після численних операцій, лікувань наставало покращення, Леся шила, вишивала, куховарила, готувала сир, варила варення. З гумором писала в одному з листів "...варили страву і самі варились". Я тепер часто повторюю ці слова на кухні. Будуються рідні - і Лесин коментар в одному з листів: "от будування се страшна річ - недвижима власність, вона не тільки сама нерухома, але й людей позбавляє вільного руху, як вони з нею зв'яжуться".
Дуже уважно ставилась до своїх братів і сестер: "Я бажала би вам неба прихилити та тільки не знаю, як це зробить". ЇЇ турбує "ненатурально пригнічений стан молодшої сестрички Оксанки", а сестрі Ользі (яку називає в листах Лілеєю) пише: "Завжди будемо рідними не тільки по крові, але й по духу - а чи кожна людина має таких рідних?" В іншому листі - філософські роздуми про щастя: "Ось поздоровлення з Новим Роком, з новим щастям...Але що таке щастя? Для мене ця ідея не стоїть перед очима". І далі "Боже мій, що люди шукають щастя? На одного воно глянуло коханими очима, іншого засіяло золотом, іншого - світлом слави. Воно зачарувало всіх навік. Люди шукають щастя в любові, у славі і грошах. Це ж все - миттєве. "Еs lebe das Leben" - хай живе життя, яке там кожному суждено". 
В іншому з листів зізнається: "Недаром часом порівнюю себе з плющем, есть в мені щось смуткове, через те, може, й чуже горе не здається мені пустим". Цитує німецьке прислів'я "Тільки хвора людина - це людина". Лікарі радять менше писати, бо хвороб все більшає, за словами Лесі "одна біда іде і другу за собою веде". Так, варшавський лікар радив їй "Їсти,спати і нічого не робити". Вона не згодна: "А нарешті я можу не брать пера в руки то хіба краще, коли ненаписані думки не даватимуть спати по ночах? Мені робота, як і музика, служать часом замість гірчичника". 

Особливе місце в житті поетесси посідає музика. Тому й твори її надзвичайно мелодійні, ніби просякнуті музикою, щемливі, глибокі, така гармонія думок і почуттів". Вона багато перекладала, знала крім грецької та латини ще 8 живих мов. Її приклади поєзій немецького поєта Генріха Гейне вважаю еталонними (я вільно читаю німецькою мовою). Дуже довго вважали народною улюблену пісню мого тата, яка стала і моєю улюбленою, "Коли розлучаються двоє, за руки беруться вони". Згодом дізналася, що в цю пісню три генії вклали свої душі: її написав Гейне, переклала Леся Українка а композитор Лисенко поклав ці чудові рядки на музику. А ще наші прославлені співаки Гмиря та Козловський так виконували цю пісню, що слухати без сліз її неможливо. 
Музика супроводжувала Лесю все життя, чарувала її гра на фортепіано. Леся зізнавалась, що хотіла б стати музиканткою, та не дозволяють хворі руки. І вірші її в збірці "На крилах пісень" озаглавлені арпеджіо, ноктюрн, рондо, сонет, граве. Ніби до живої істоти звертається поетесса в елегіїї "До мого фортепіано": - "Мій давній друже, мушу з тобою розстатися надовго...Жаль мені. З тобою звикла я ділитися журбою, вповідувать думки веселі та сумні...Ах я не матиму, де дітися з журбою, прощай же, давній любий друже мій".
Цю елегію дуже любила моя доня, яка закінчила музичну школу, непогано грала на фортепіано і теж в музиці виливала всі свої болі та страждання.
Леся гарно співала, дуже любила слухати спів, збирала старовинні українські пісні, записувала їх на фонограф, на одній з платівок лишився і голос поетесси. Писала "хотіла б я піснею стати у свою годину ясну. Якби мої думи німії та піснею стали без слова, обізветься мукою пісня, та, що не згине зі мною". Зазначала поетесса, що в житті трапляються смуги чорні і білі. Нелегко було переносити втрати рідних: "Я в мінорі, в душі іде дощ" - помирає брат Михайлик, друг дитинства, теж рідний по духу. Він заспокоював Лесю своїми віршами: "Не журись, за зимою весна, виростають квітки із снігів, ще всміхнеться нам доля ясна і не буде тих сліз і жалів".
Помирає дядько Михайло Драгоманов, вчений, мислитель, духовний наставник племінниці. "Пропащим часом для України" назвав він її перебування під владою Москви, Леся поділяла його думки і в п'єсі "Бояриня" відобразила як Україна лягла під ноги Москві. Ніби попереджаючи, що і перед нами існує така загроза.
Дуже тяжко пережила смерть батька Петра Косача, нащадка старовинного шляхетського роду і козацького - гетьманської старшини. Порядний, патріот України, захисник української мови, однодумець своєї доні, називав "своїм найдорожчим скарбом". Сестра Ольга розповідала, що тато так любив Лесю, що готовий був для неї  стежку промітати.
А як нелегко було пережити смерть коханої людини, друга, створеного для неї, Сергія Мержинського. Він згорав від туберкульозу, а Леся, як могла, намагалася полегшити його муки, грала на роялі його улюблені мелодії. Так сумно читати її крик душі: "Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти мій бідний, зів'ялий квіте"...Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я - не на чужині...Тільки ти вмієш мене рятувати від самої себе"..."Крізь темряву, у простір, я простягаю руки до тебе..."
Розраду Леся знаходила в читанні, читала багато, зауважує з гумором: "Оце прочитала "Zes Evangelis" і стала на один сантиметр розумнішою", виділяє слова "Не надейтеся на князи и сыны человеческие". Коли їздила лікуватись в Европу, обов'язково відвідувала бібліотеки. Особливо подобалися їй бібліотеки Відня, зачаровувало саме місто: "Та вже такого розкішного міста, як Відень, може і в світі нема". Намагалась читати і "Капітал" Маркса, "тільки половину "Капіталу" проштудировала (читати його не можна)...чим далі читаю тим більше розчаровуюсь, я не бачу тієї строгої системи, про яку говорять фанатики цієї книги...багато зостається мені не виявленого і недоговореного і в науковій теорії і в практичних виводах з неї". 
Прочитавши ці рядки здивувалась, як це пильні червоні цензори пропустили ці рядки, вони ж так старанно замінювали крапками, викреслювали крамолу, переписуючи не тільки классиків марксизму-ленінізму і не тільки власну, а і світову історію. Виникла аналогія Есенін: "ни при какой погоде" таких книг подібних "Капіталу" не читав. А от Микола Руденко, уважно прочитавши пузатий "Капітал", знайшов у ньому не тільки немало недоречностей, а навіть і помилок.